Цього дня, за Святим Писанням, сліпий старець Симеон стрів у храмі Спасителя. На 40–й день після народження Марія з Йосифом принесли дитятко до Єрусалимсь­кого храму. За Мойсеєвим законом, первістка годилося посвятити Богові. У храмі саме був 360–літній Симеон, якому Дух Святий обіцяв не мати смерті, доки не побачить Христа. Старець узяв Немовля на руки і, прозрівши, мовив: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, по слову Твоєму з миром: бо виділи очі мої спасення Твоє, яке Ти уготовив перед лицем усіх людей...»

Собор Української Православної церкви, що планувався на кінець 2007–го, перенесено на липень цього року і приурочено до 1020–річчя Хрещення Києва. Дня Собору з трепетним острахом чекають і в Москві, і в Києві: подейкують, що УПЦ МП розробляє рішення просити в московського патріарха автокефалію. Москва все активніше обговорює жахаючі перспективи такого рішення. Перший сигнал уже пролунав на Архієрейському соборі Української православної церкви Московського патріархату, що відбувся 21 грудня 2007 року. Собор називають знаковим, навіть епохальним — було вперше засуджено «політичне православ’я», і собор закликав церковників та мирян виявляти доброзичливе ставлення до братів та сестер у Христі, які «перебувають у розколі», тобто до УПЦ Київського патріархату.

У коштовній діадемі великодніх свят іменини першомученика Степана (або Стефана), що настають третього дня після Різдва Христового, мабуть, не такі помітні, як вшанування Василія Великого чи зимового Івана. Та цілком можливо, що невдовзі ім’я цього помічника апостолів часів раннього християнства, архідиякона, котрий перед стратою (каменуванням за приписами Мойсея) насмілився сказати вищим іудейським духівникам, що то вони розп’яли самого Бога, стане більш відомим. Принаймні серед відвідувачів Манявського скиту. До цьогорічного Великодня, як сподівається автор ідеї Степан Сворак, у тамтешньому Хрестовоздвиженському соборі буде встановлена унікальна ікона «Каменування першомученика Степана».
— Монастир, що відроджується після двохсотлітнього занепаду, потребує від жертводавців прикрас, які б підкреслювали його велич, — каже пан ректор. — Оскільки мене на честь діда нарекли Степаном (у перекладі з грецької — «увінчаний») і я маю ім’я, спільне з першомучеником, то й вирішив подарувати скитові ікону. За роботу береться відомий в Україні іконописець. Цей задум народився вже після того, як нам із першим проректором Національного педагогічного університету імені Драгоманова Володимиром Бехом вдалося відреставрувати надмогильну мармурову плиту засновників скиту Йова і Феодосія, що два століття пролежала під престолом храму у селі Маркова.

Пам’ятники й вулиці Ілліча, Дзержинського, Косіора й Маркса останнім часом усе більше дратують українців. Утім є небезпека, що коли їх приберуть із мапи незалежної держави, найбільшим пам’ятником цим творцям тоталітарної системи управління залишиться наше суспільство — безпорадне й апатичне, спрагле «сильної руки» і політичного дива, де зовсім не цінується здоров’я громадян. Зокрема, психічне.

Як люди перед іконою зцілюються, отримують відповіді на виснажливі запитання? Як зображення Богородиці може спинити ворога і зберегти життя тисяч вірних? Логічно це неможливо пояснити. Але ж так трапляється — з тими, хто вірить.
Найбільше чудотворних ікон, мабуть, в Україні. Майже на всіх зображена Богородиця. Серед них є вельми стародавні, ще з XII століття. Є відомі на весь світ, як Києво–Печерська чи Почаївська. Деякі з києво–руських образів Богоматері нині за межами України, як Вишгородська (тепер зветься Володимирська, у Москві) або Белзька (Ченстоховська, найшанованіша у Польщі). Утім вважається, що й копії таких зображень, навіть надруковані в газеті, є чудотворними.

90 років тому на двох крайніх точках Європи — у Португалії і в північно–західній частині Росії — з травня по жовтень відбувалися дива. У глухому португальському селі Фатіма троє неписьменних дітей–пастушків щомісяця бачили явлення Матері Божої, яка закликала жити в простоті й правді й повідала, що з Росії виплеснеться на весь світ безбожництво і буде найкривавіша війна. З російського міста на Неві, куди у квітні 1917 року прибув Ленін «робити революцію», ширилися чутки про грядуще «царство свободи». Фатімські віщування видавалися сумними, петроградські — напрочуд веселими. Поки обоє не звершилися і проявилися вповні.

Вірити чи не вірити — особиста справа кожного. Віддавати шану історії та культурі своїх предків — неминучість для людини, яка хоче називатися цивілізованою. Однак далеко не в кожному селі біля унікальних церков скошено бур’ян та посаджено бодай якісь квіти. Ми побували лише у трьох селах Лебединського району, біля трьох храмів, які перетворюються на руїни.

Наша земля щедра на храми, головні з яких носять грецьку назву лавра. В перекладі з мови еллінів «лаврос» означає широкий, багатолюдний, себто важливий. Найбільш відомі два лаврських монастирі: Києво-Печерський та Почаєвський. Ці святині навіть у часи радянської безбожності діяли як духовно-культурні осередки. Однак існує ще одна визначна лавра, якій судився нелегкий талан, схожий до долі самої України — гоніння, розорення та воскресіння. Сьогодні, на свято Успіння Богородиці, наша розповідь про велику святиню Галичини, один iз найбільш старовинних монастирiв Русі, перлину УГКЦ — Свято-Успенську Унівську лавру.
Їхній день починається, коли весь світ ще тотально спить. Глуху дрімоту, здається, порушують лише нечастий собачий гавкіт сусіднього села та монотонне дзюрчання цілющого джерела. Але за дверима невеличкої кам'яної церкви брат-ключник уже «будить» ікони, запалюючи перед ними лампадки. Храмовий простір тоне в таємничому напівмороку й тиші. Ще мить, і він сповниться шурхотом ряс — братія чинно зійдеться на утреню.

Добитися «взаєморозуміння і примирення» між українцями та поляками (свідками й учасниками Волинської трагедії) або навіть змусити потиснути один одному руки вояків УПА та бійців Червоної армії — дитяче завдання порівняно зі спробою викресати іскру християнської любові між Українською православною церквою Московського патріархату та УПЦ патріархату Київського. Втім такі цілі «Україна молода» навіть і не переслідувала. Ми лише спробували зрозуміти, що відбувається між двома гілками українського православ'я, і надали слово речникам обох церков. Прес-службу УПЦ МП представляв її керівник Василь Анісімов, від Київської патріархії «слово мав» її речник архімандрит Євстратій (Зоря). З контрв'ю, записаного з їхньою допомогою, висновки просилися невтішні: кожен звинувачує кожного. Тут миром і не пахне, а para bellum — уже на порядку денному. Поки що війна йде в улюбленому українцями форматі — за допомогою наметів та сидячих страйків. Як у Переяславі, де паства УПЦ МП оточила церкву, яку нібито мають віддати Київському патріархату. Чому так відбувається? Та тому хоча б, що вцілілі по стількох роках енкаведисти і «бандерівці» бодай вірять в існування один одного — тож із цим уже можна працювати. Московський же патріархат «київських колег» узагалі не визнає. Але в першому випадку йшлося про війну і боротьбу ідеологій, а в другому... Невже блаженство миротворців та смиренних духом хтось нагорі підступно скасував? Вважатимемо це питання риторичним.

Навіть не знаю, як його представити. Сам Микола Іщенко російською називає себе «лекарь». А як перекласти рід його занять українською? «Лікар»? Але ж це офіційна назва з класифікатора спеціальностей. Те ж, чим займається Микола Олександрович, жодним класифікатором не передбачено, оскільки стражденних лікує він молитвою. Принаймні так він сам стверджує, і натовп «пацієнтів» у передпокої його будинку і на вулиці цьому твердженню не суперечить. Власне, слово «пацієнт» у даному разі можна писати й без лапок. Адже латиною це слово так і означає: «стражденний».