У переддень Дня жалоби Президент Віктор Ющенко у своїх виступах просив кожного громадянина України вшанувати пам'ять загиблих у час Голодомору — хвилиною мовчання і запаленням свічки. 26 листопада по всій Україні відбулися пам'ятні заходи за участі керівників областей і районів. Майже в усіх храмах України відправили панахиди за загиблими, а в київському Михайлівському Золотоверхому соборі панахиду відслужили ієрархи християнських церков України, зокрема патріарх УПЦ КП Філарет та предстоятель УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Увечері на майданах міст і сіл люди запалювали свічки пам'яті. Так, до центру своїх міст прийшли по 5 тисяч львів'ян і харків'ян. У столиці на Михайлівській площі мітинг-реквієм був ще велелюдніший, адже на нього прибули представники з усіх областей України. «Я не чекав такого зібрання людей, — зізнався член Ради Асоціації дослідників Голодомору Руслан Морозовський, який упродовж багатьох років останньої суботи листопада приходить на Михайлівську площу, аби вшанувати жертви терору. — Хоча відчувається деяка заорганізованість, усі райони мають однакові вивіски, але надалі, коли люди з телебачення та газет більше дізнаються про вшанування загиблих, такі заходи стануть ще проникливішими. Бо багато людей уже зневірилися в тому, що коли-небудь жертви будуть вшановані».

«Навіщо пам'ятати про 33-й рік?» — можна почути сьогодні від багатьох. По відповідь раджу поїхати в якесь із сіл Київщини, Кіровоградщини, Луганщини чи Харківщини і поговорити там з людьми, які пережили Голодомор. Можливо, перед вами станеться їхня перша «сповідь» про жахіття, відчуте кожною клітиночкою єства (автор цих рядків таких «сповідей» чув уже близько пiв- сотні, упродовж кількох років беручи участь в експедиціях Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Наприкінці півтора-, а то й двогодинної розмови бабця чи дідусь полегшено зітхнуть: нарешті (через 70 років!) виговорилися. Якщо поряд будуть їхні внуки і правнуки — у ході розповіді ви відстежите на їхніх обличчях «зміну свідомості»: вони вперше уважно слухатимуть свою 90-літню «бабу», не кепкуючи з неї, як це часто трапляється в постколгоспному побуті. Дзвін пережитої трагедії долине й до них, довгий час «відрубаних» від цілісного інформаційного поля народу. На ваших очах ці молоді люди враз заповажають свою убогу сиву «старійшину», а хтось із них, відвернувшись, схлипне від різкого душевного болю. І, може, той біль згодом покличе його до глибшого вивчення причин і наслідків Великого голоду, які ми, не замислюючись, відчуваємо на собі щодня.

«За визначні особисті заслуги перед українським народом у розкритті світовій спільноті історичної правди про Голодомор в Україні 1932—1933 років, плідну науково-дослідницьку і громадську діяльність постановляю: нагородити орденом Князя Ярослава Мудрого II ступеня Джеймса МЕЙСА — історика-дослідника, громадського діяча, громадянина США (посмертно)», — Віктор Ющенко підписався під цим документом, тим самим схваливши відповідну ініціативу нашої газети. Також глава держави згадав подвиг «американця, який став Українцем», у своєму щотижневому радiозверненні до народу.

Уже коли загроза застосування внутрішніх військ проти народу зникла, тодішній командувач ВВ Ігор Попков пояснив підозріле висунення військ у повній бойовій готовності з-під Василькова на Київ звичайною навчальною тривогою. Тоді ж, у грудні 2004 року, колишній голова СБУ Ігор Смешко заявив через американську пресу, що загроза застосування сили проти Майдану таки була і вирішальну роль у поверненні бійців до казарм нібито зіграла саме Служба безпеки. Згодом, у березні 2005 року, на можливість iснування злочинного наказу з боку керівництва ВВ прозоро натякнув у своєму першому ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій» новопризначений командувач ВВ Олександр Кіхтенко. Генерал був лаконічним, але додав, що «невдовзі суспільство отримає відповідь і на це питання».
З того часу минув рік. І суспільство таки отримало відповідь: загроза була цілком реальною, а можливе кровопролиття колишня влада цинічно пояснювала «необхідністю розблокування державних установ».
Час розв'язав язики багатьом, хоча й не всім. Саме про найнапруженіший сьомий день революції журналісти зняли два документальні фільми. Отже, про чимало нюансів того дня ми дізнаємося лише сьогодні. Так само, як і про прізвища тих героїв, які власною позицією відвернули загрозу української «кривавої неділі».

Про те, що в обласному центрі з'явиться пам'ятник полтавській галушці, прес-служба міськради поінформувала земляків лише на початку цьогорічного жовтня. У лаконічному повідомленні згадувалося і про місце для цього «епатажного монумента» — Іванову гору. Однак тоді на таку «сенсацію» мало хто звернув увагу. Тим більше що в тому офіціозі йшлося про перспективи спорудження ще двох пам'ятників — Українській пісні в образі Марусі Чурай і Батькам, які дали життя на землі. Туманні словесні контури останніх більш ніж однозначно сприймаються не «прив'язаною» до міської влади інтелігенцією. Досить сказати, що перший, Марусин, проект у Полтаві «обговорюють» ось уже більше десятка років, другий, «батьківський», — не набагато менше...

«Вистачить цих Барбі з єлейними голосочками», — вирішила молода співачка Міка Ньютон і стала аномальною. Розповіла в однойменній пісні всю правду про себе: «Я не знаю, где мышь у компьютера», — хоча, потім обнадійливо додала: «В ночниках не тусую, колес не глотаю... Не читаю про секс — я совсем не такая!». Тезка Міка Джагерра й Ісаака Ньютона заручилася впливовою підтримкою продюсера Ані Лорак Юрія Фальоси, продюсерів гурту «Ума Турман» Олени Михайлової (у минулому керівника компанії Real Records та M-Art Records, зараз — Velvet Music) і Ліани Меладзе (сестри Валерія і Костянтина Меладзе), композитора Руслана Квінти (працює із Софією Ротару і Аліною Гросу) і записала цілий альбом під кодовою назвою «Аномалія».

Учора Руслана презентувала в київському клубі альбом ремiксiв. Якщо точніше, то від знаймих до оскомини «гей-гей» і «шиді-риді» на платівці Ruslana. Club'in мало що залишилося, і вийшла вона лише під саунд-продюсерством співачки.

Сьогодні офіційно починається виборчий процес. До вашої уваги — Партія української музики.
Агітація: вітчизняна музика цього року була на слуху — світ Божий побачила просто рекордна кількість дебютних платівок багатьох українських виконавців, які до того стирчали в андеграунді, за подіями пісенного конкурсу «Євробачення» ми слідкували навесні, за безсумнівно вдалим фестивалем Олега Скрипки «Країна мрій» — влітку, намагалися отримати квитки на якийсь iз двох концертів «Океану Ельзи» в Палаці спорту чи в інших містах — восени, і вже майже взимку Пономарьов запросив усіх на бал. А! Ще Поплавський цими вихідними прощається з фанатами...

Прикметно, що, попри давні чутки в ЗМІ, мадам Брошкіна та Зайка факт свого розлучення весь час заперечували: навіть у Києві в травні святкували 11-ту річницю шлюбу. Тоді Пугачова наробила шуму, приїхавши в особистому вагоні з метою привітати і без того підтриману потужним піаром Анжеліку Агурбаш, якою опікувався на «Євробаченні» Кіркоров. Подейкують, офіційно розлучення вони оформили вже до того, але приховували цей факт. І тільки 14 листопада Алла Пугачова, вітаючи співачку та ведучу ток-шоу «Без комплексів» Лоліту Мілявську, попросила оприлюднити цю інформацію в її програмі.

Розлучення Дженніфер Аністон і Бреда Пітта несподівано навіть для них самих виявилося надзвичайно резонансною подією у світі шоу-бізнесу. Звісно, не в останню чергу через те, що вони не просто так собі розлучилися (не зійшлися характерами, набридло жити разом тощо), а Бред покинув Джен заради своєї нової пасії, секс-бомби Анджеліни Джолі. Цей вчинок змусив абсолютну більшість жінок (окрім палких прихильниць Пітта й коханок одружених чоловіків) палко співчувати Аністон і люто зненавидіти «зрадника» й «розлучницю». Тоді як представники сильної статі навпаки — всіляко висловлюють свою підтримку Бредові, бо в душі кожен із них і сам би не проти чкурнути із сім'ї до такої жінки, як Анджеліна. З огляду на такий розподіл симпатій вчинок редакції одного з найпопулярніших чоловічих журналів GQ не може не викликати повагу. Уперше в історії видання обкладинку грудневого номера, традиційно присвяченого головним героям року, що минає, прикрашає зображення жінки, а не чоловіка.