Європейський Союз учора мав оголосити своє остаточне рішення про прийом до клубу європейських країн Болгарії та Румунії. Натомість Європейська комісія у розповсюдженій учора в Брюсселі заяві повідомила, що прийняття остаточного рішення про те, чи ці дві країни приєднаються до ЄС з 1 січня 2007 року, чи їм доведеться зачекати з прийомом до 2008 року, відкладається до жовтня.
Учора Китай доволі скромно та тихо відсвяткував 40-ву річницю початку так званої Великої пролетарської культурної революції. Агенція «Рейтер» зазначає, що скромність ювілейних заходів пояснюється не браком інтересу мешканців країни до тих трагічних подій чи навіть своєрідного сентименту частини населення, а тим, що правляча Комуністична партія, як образно висловилася агенція, «накинула мокру ковдру на цю подію».
Підготовча передсесійна пауза на Волині затягнулася надовго. У боротьбі за крісло обласного голови зійшлися дві політичні сили, які здобули найбільшу кількість депутатських мандатів, — Блок Юлії Тимошенко та «Народний союз «Наша Україна». Першим до власної, ні з ким не поділеної більшості в облраді не вистачило лише одного голосу — БЮТ зайняв рівно половину місць у сесійній залі, маючи в своєму активі 40 мандатів із 80. «Нашоукраїнці» здобули 18, решту поділили між собою ще чотири політичні сили: УНБ Костенка—Плюща (6 місць), Блок Бориса Клімчука «Рідна Волинь» (5), Партія регіонів та Народний блок Литвина (по 4) і Соціалістична партія (3).
На Кіровоградщині триває «коаліційна» невизначеність. Незважаючи на те, що ще 8 квітня керівники обласних організацій Блоку Тимошенко, НСНУ та Соцпартії Валерій Кальченко, Едуард Зейналов і Микола Садовий підписали документ про створення «Коаліції демократичних сил Кіровоградщини», реалізувати задумане не вдалося. Спочатку представники Соціалістичної партії оприлюднили заяву про вихід із коаліції, поклавши відповідальність за зрив переговорів на БЮТ, який, мовляв, порушує домовленості щодо кадрових питань і веде переговори з представниками КПУ й Блоку Литвина. Тут же з'явилася заява обласної організації НСНУ про призупинення членства в коаліції до відновлення продуктивної спільної роботи.
Створення післявиборчої коаліції, або, як називає її Юлія Тимошенко, — «каоліції», стало для українських політиків великим і складним тестом — на вміння прощати, йти на компроміси, поступки, але водночас, зрештою, на вміння підтверджувати свої задекларовані принципи «не словом, а ділом».
Сьогодні вже майже з цілковитою впевненістю можна казати, що «каоліція» постане, і її забарвлення не міститиме синіх відтінків. Ця єдність, як висловлюються деякі депутати-соціалісти, буде «помаранчево-рубіновою». Щоб підтвердити цю теорему — «знайся віл з волом», — знадобиться фактично два місяці. Хоча спочатку планувалося, що такі очевидні речі, як необхідність об'єднання лише БЮТ і Соцпартії з «Нашою Україною», будуть зафіксовані на папері вже наступного ранку після оголошення несподіваних для багатьох результатів виборів. Та це навіть добре, що Роман Безсмертний не прийшов (точніше, його не пустили) 27 березня об 11-й годині ранку ставити підпис під коаліційною угодою з Юлією Тимошенко та Олександром Морозом...
Формувати коаліцію — те саме, що бути наголів'ям у маятника, який безперервно хитається з одного боку на інший. Як тільки учасники переговорів сягнуть якогось прогресу в розробці документів, на поверхню піднімається ще щось, і знов відштовхує їх один від одного. Цей цикл, здається, повторився вже вчетверте. Спочатку переговори обірвалися за місяць до виборів, потім — у перший тиждень після голосування, втретє — після відмови «Нашої України» від шостого пункту протоколу про створення коаліції. Позавчора під вечір інформаційні стрічки майоріли повідомленнями: от, мовляв, документи вже готові, соціалісти тепер везуть їх до Юлії Тимошенко, потім доправлять і на вулицю Спаську, де розташувався штаб «Нашої України». Але — знову облом.
Роль і значення особи Василя Січка в українському спротиві радянському тоталітаризму часів Брежнєва—Андропова—Черненка—Горбачова і в зародженні вітчизняного політичного плюралізму наприкінці вісімдесятих—початку дев'яностих років минулого століття вочевидь потребує грунтовнішого дослідження, ніж дозволяють можливості щоденної газети. Його життя обірвалося на сорок першому році в американському мегаполісі Чикаго за досі остаточно не з'ясованих обставин. У густих вітчизняних політичних заростях зачахло і Січкове дітище, яке спершу іменувалося Українським християнсько-демократичним фронтом (УХДФ). Написавши програму і статут УХДФ, Василь ще 14 листопада 1988 року звернувся до президії Верховної Ради СРСР із заявою про реєстрацію організації і надання їй офіційного статусу. Рада московських компартійних старців, звісно, не могла благословити зухвалий виклик «групки українських націоналістів», котрі основною метою своєї діяльності декларували вихід України зі складу СРСР, створення національної армії, запровадження синьо-жовтого прапора та тризуба як політичної символіки. Однак, незважаючи на пряму й приховану протидію радянських силових структур, Василь Січко з однодумцями, передусім батьком Петром, 13 січня 1989 року в Львові провели установчий з'їзд УХДФ. Через 15 місяців фронт реорганізувався в Українську християнсько-демократичну партію, яка активно поринула в розбурхану горбачовською перебудовою політичну стихію.
Цьогорічна частина чемпіонату України не виявила нових яскравих гравців, які б могли претендувати на місце у національній збірній на чемпіонаті світу. Таким став хіба що воротар Богдан Шуст, придбаний «Шахтарем» у «Карпат» за мільйон доларів. У такій ситуації до української заявки на «мундіаль» потрапляли насамперед ті футболісти, які подолали з командою марафон відбіркового турніру. Напередодні останнього дня для подачі списків — 15 травня — уболівальникам залишалося гадати тільки про наповнення чотирьох позицій — другого й третього воротаря, захисника й форварда.
