Минулих вихідних мешканці Запоріжжя вперше мали змогу оглянути Зорову Могилу — «дебютне дитя» оновленої дирекції національного заповідника «Хортиця». Перша черга меморіально-туристичного комплексу «Скіфський стан» облаштована на найвищій точці легендарного острова: до рівня морської поверхні — 62 метри, Дніпро несе свої води на 59 метрів нижче. Зі сторожової козацької вежі відкривається чудовий краєвид в радіусі понад 25 кілометрів!
Лауреат Нобелівської премії з літератури, один iз найвидатніших сучасних письменників Німеччини Гюнтер Грасс уперше визнав, що наприкінці Другої світової війни служив у танковій дивізії СС «Фрюденсберг». Раніше було лише відомо, що Грасс служив солдатом, 1945 року отримав поранення і потрапив у полон до американців. Цей наразі невідомий епізод життя він описав у своїй найновішій автобіографічній книзі «Облущуючи цибулиння», а перші подробиці виклав у інтерв'ю газеті «Франкфуртер альгемайне цайтунг», яке з'явилося минулої п'ятниці. Це стало справжнім скандалом серед інтелектуалів Європи. Адже письменник останні 60 років стверджував, що з 1944 року служив помічником у зенітній артилерії, а пізніше — у Вермахті.
Несподівана, навіть дивовижна поява цього священика в місті, означеному у свідомості більшої частини наших співвітчизників як батьківщина Щербицького, стала неабиякою сенсацією.
Iз тисяч пасажирів, яких щодоби перевозить в обох напрямках Південно-Західна залізниця, очевидно, тільки абсолютна меншість устигне крізь вагонні вікна черкнути поглядом по двох непримітних полустанках на перегоні Козятин—Калинівка. А ще за хвильку назви Миколаївка і Голендри, ні про що подорожнім не сказавши, безповоротно відлетять назад, щоб остаточно загубитись у пам'яті. І лише одиниці пригадають, що якраз про їхні тимчасові домівки на колесах, що стугонять по рейках за кількадесят метрів од жител, можливо, саме тут занотував автобіографічні рядки Василь Земляк: «...Попід самісіньку дідову хату з Європи до Азії ходять товарні та поштові поїзди, і кожен паровоз вважає чомусь за потрібне свиснути саме під хатою». Завдяки письменнику ті місця обіч залізниці назавжди залишаться на літературній карті України. Втім на карті не тільки літературній. І не тільки України.
Колективний лист-відчай з додатком задокументованих аргументів і відписок на 27 аркушах одержала не тільки редакція «УМ». «Куди ми тільки не зверталися!», — бідкаються гості запорізького корпункту Юрій Коцур і Сергій Пунько. Ситуація типова: стукає скаржник у потрібні двері — йому не відчиняють, тоді він починає грюкати в усі підряд. Ну що, приміром, може редакція? Це колись розкритикованого керівника знімали з роботи, а тепер знімають голови «необережним» журналістам, які наважилися оприлюднити подробиці чергового переділу власності.
Ефектний план Мінфіну перекрити дефіцит бюджету-2006 частково за рахунок коштів, виручених від приватизації підприємств із земельними ділянками, досі так і не реалізовано. Цей план поки що перебуває в глибокому анабіозі. Це при тому, що в Законі «Про Державний бюджет України на 2006 рік» зазначено, що від продажу державного майна за такою схемою до казни має надійти майже 900 мільйонів гривень. Півтора року безплідних дискусій навколо ринку землі — і жодного прийнятого закону на розвиток Земельного кодексу можуть будь-кого зробити песимістом. А тим часом невпинно наближається термін закінчення мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення — 1 січня 2007 року. Уже лунали пропозиції з боку лівих сил подовжити мораторій до 2012 року, але проти такого повороту подій виступив Президент. Наприкінці липня він підписав Указ «Про деякі питання організаційно-правого забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок». Кабміну було дано чотири місяці на підготовку відповідних законодавчих актів. Однак до реальних змін далеко: надто повільно урядовий човен, погойдуючись на хвилях кадрових перестановок, розвертається до проблем ринку землі. Та й чи розвернеться?
«Відкриваю тумбочку, а там — «павук» зі сплутаних бобінних плівок, на яких були записані пісні», — згадує свої відвідини Херсонського обласного центру народної творчості фольклорист Віктор Кисіль. За його словами, архівні аудіокасети зникають з «творчого» будинку разом iз колишніми методистами (вони забирають їх собі) або потрапляють до сміттєвого відра. Якось під час ремонту коробку із записами степових херсонських розспівів забрали мулярi. Реєстру аудіозаписів фольклорної спадщини в області немає, отож і відповідальність за її нищення чи розкрадання вельми нереальна.
У багатьох інших куточках нашої країни з піснями чинять так само. Скажімо, фольклорні записи зникли з Донецького центру народної творчості (а Донеччина, як відомо, славиться українським багатоголоссям). На Закарпатті, як і на інших прикордонних теренах, українську «музичну екзотику» вивозять іноземці, причому місцеве населення за гроші погоджується відкрити двері музейних фондів, а митники відмахуються від науковців: «Тут у кожному селі баби співають!». Утім унікальні імпровізації на трембітах, викрадені минулого року, уже не відтворити, бо виконавців немає серед живих. Про більшість пісенних «смертей» громадськість так ніколи й не дізнається, адже інформація про втрачені пісні ніде не зафіксована.
Немає меж людській наївності. Особливо коли йдеться про бажання українців помандрувати куди-небудь за західний кордон у пошуках роботи, щастя та кращої долі. Мабуть, ще з радянських часів наші люди звикли, що «там» — усе гаразд, і гроші, і легка та високооплачувана робота впадуть із неба самі по собі мало не одразу після перетину кордону. Скільки вже написано і сказано про те, які часом розчарування можуть чекати простого українського заробітчанина на Заході. Але люди все ще сподіваються на оте російське «авось». Приклад 27-річної Інни Калинець — один із сотень, але очевидно демонструє, що з людиною може трапитись, якщо вона зовсім не готується до тривалої закордонної подорожі.
Створення минулого року нової письменницької, хоч і громадської, а не творчої за юридичним статусом, організації — Конгресу літераторів України — якось пройшло повз увагу журналістів «України молодої». Тож коли член Конгресу письменник Юрій Бедзик зайшов у редакцію і розповів про нову, умовно кажучи, спілку письменників, стало цікаво розпитати про її принципи і засади. Таким чином ми домовилися про зустріч з одним із трьох співголів Конгресу, четвертим «Головою земного шару» поетом Юрієм Капланом. (Інші співголови КЛУ — Валерій Басаров і Володимир Спектор). У ході розмови з'ясувалося, що до Конгресу літераторів України ввійшли здебільшого ті письменники, які в 2004 році в Пущі Озерній оголосили альтернативний з'їзд Спілки письменників і вибрали альтернативного голову — Наталю Околітенко. Втім Юрій Каплан просить не акцентувати увагу на ГКЧП-2004 в Спілці, бо «то зовсім інша історія». Наша розмова весь час збивалася на особу нинішнього голови НСПУ, нардепа-б'ютівця, голову парламентської Комісії з культури і духовності Володимира Яворівського, очевидно, він «допік» Конгресу і його співголові найбільше. Але перетворювати газетні шпальти на публічне з'ясовування стосунків нам би не хотілося, тому ми сфокусували увагу на діяльності Конгресу.
Київські журналісти рівно за тиждень після призначення нового Прем'єра та уряду схопилися рятувати один iз найцінніших здобутків Помаранчевої революції — свободу слова. «Треба у них запитати: чи ми будуємо з ними стосунки, чи стіну? Бо наразі складається враження, що стіну!», «Давайте напишемо їм не просто заяву, а попередження, і наголосимо, що наступного попередження вже не буде!», — лунало в залі однієї з кав'ярень, де зібралися журналісти.
