Наше припущення, що нічия у зустрічі македонських та українських гандболісток відгукнеться обом збірним заочним суперництвом за третю «прохідну» сходинку турнірної таблиці групи D, набуває реальних обрисів. За два тури до завершення першої стадії чемпіонату світу збірні Франції та Румунії мають у своєму активі по три перемоги і випереджають команди Андрія Портного та Леоніда Ратнера на три очки. Відтепер великого значення набуває різниця м'ячів і стає зрозумілим, наскільки погано, що ми першими грали з явним аутсайдером, адже саме з камерунками основні претенденти на вихід у другий етап і набирають необхідне позитивне сальдо забитих і пропущених голів.

Жіноча першість світу в Петербурзі набирає ходу. У другому турі у групі D був матч із особливим «підтекстом», адже зустрічалися команди, очолювані двома українськими тренерами. Якщо з Леонідом Ратнером зрозуміло — він працює в національній збірній своєї країни, то як почував себе наставник македонських гандболісток Андрій Портний, сказати важко. Тим більше, що під керівництвом екс-наставника київського «Спартака» у балканській збірній почали грати ще й троє «натуралізованих» українок (воротар Ольга Колесник, Анжела Платон, Юлiя Портянко). У підсумку — «перемогла дружба», як кажуть іноді у випадку нічиєї (тут — 29:29), але з професійної точки зору втрата очок не може задовольнити жодного з фахівців.

Позавчора у Санкт-Петербурзі стартував 17-й чемпіонат світу серед жіночих команд. На першій стадії 24 збірні розбито на чотири групи — по шість у кожній. У групі D суперницями наших дівчат стали збірні Камеруну, Румунії, Аргентини, Франції та Македонії. До наступного групового раунду вийдуть по три найкращі колективи з кожного секстету. Згідно з турнірною сіткою, тріо з нашої групи вийде на представників групи С, де грають збірні Данії, Німеччини, Австрії, Польщі, Бразилії та Кот д'Івуар.

Молодіжна першість Європи у столичному Палаці спорту невипадково зібрала весь бомонд європейського та світового дзюдо. Адже за три роки більшість із цього покоління майстрів татамі захищатиме честь своїх кран на Олімпіаді-2008. Своєрідні оглядини сил представників 38 країн (це рекордний показник!) на початку «китайського шляху» привабили і наших шанувальників цього виду боротьби. З багатьох регіонів приїхали юні вихованці спортшкіл із тренерами та батьками. Крім офіційного спілкування, було чимало зустрічей чемпіонів минулих років, яких доля розкидала по всьому світу. А яким було здивування італійців, коли їм сказали, що на трибунах Палацу спорту за дзюдо спостерігає понад чотири тисячі глядачів, тоді як поруч матч чемпіонату України з футболу дивиться у вісім разів менша аудиторія.

Очевидно, повторні матчі «плей-оф» ЧС-2006 у трьох випадках із п'яти не виправдали сподівань організаторів футбольного «мундіалю» в Німеччині. Авжеж, із точки зору «туристичних прибутків» дебютант світових чемпіонатів із Карибів — Тринідад — та збірна Австралії фізично не здатні «привезти» в Європу великий контингент уболівальників. Та й турки були для оргкомітету ЧС-2006 більш бажаними гостями з огляду на величину турецької діаспори у ФРН. Хоча, з іншого боку, Швейцарія могла б компенсувати кількість «якістю» своїх платоспроможних уболівальників.

Коли підопічні Олексія Михайличенка поступилися бельгійцям у першому матчі «плей-оф» за вихід на чемпіонат Європи-2006, більшість вітчизняних шанувальників футболу вирішила, що для цього покоління молодість завершилася, причому — безрадісно. Адже після побаченого в Маріуполі важко було повірити, що наші хлопці здатні реваншуватися на виїзді за домашню поразку з рахунком 2:3. Тим більше, що молоді бельгійці в цьому відбірковому циклі взагалі ще жодного разу не програвали. А опівночі 16 листопада, коли завершився показ першого тайму матчу в Локерені, телевізор, мабуть, вимкнули навіть найбільші оптимісти. На той час збірна України програвала 0:1 (2:4 за сумою двох матчів), і не було помітно, за рахунок чого ситуація на полі стадіону «Дакнам» може змінитися. Але диво сталося, і зробили його наші хлопці (ногами) та молодий тренер Михайличенко (головою).

Олексій Михайличенко став другим серед наших фахівців, кому вдалося вивести підростаючу зміну головній команді країни у «плей-оф» молодіжного чемпіонату Європи. Чотири роки тому колектив Володимира Онищенка на цій же стадії двічі поступився швейцарцям, а Україна тоді відкрила для себе Андрія Вороніна. Піти далі за попередника у Михайличенка навряд чи вийде. Суворість регламенту полягає в тому, що, на відміну від дорослих, до фіналу молодіжної першості потрапляє вісім, а не 16 команд. І першу стикову дуель із бельгійцями — минулої суботи в Маріуполі — Міха програв.

Ми прийшли в цю країну зі зброєю в руках більше двох років тому. Прийшли не як завойовники, а як миротворці. Чи то загарбники, чи то визволителі прийшли раніше. Тож не дивно, що наша присутність у гарячих пісках Межиріччя завжди була предметом запеклих суперечок у владному трикутнику на Печерських пагорбах. Сьогодні вже не важливо, чому «попередня» Банкова вирішила, що ми маємо бути там. Важливими є передвиборчі обіцянки «нової» Банкової, коли вона ще не була владою. Одна з цих обіцянок починає виконуватися — через півтора місяця українські війська будуть повністю виведені з Іраку.
Отже, йдемо. Йдемо, але не тікаємо з поля бою, як може комусь видатися. Бо залишаємо після себе цілком боєздатні, підготовлені нами іракські частини, окремим з яких місцеві генерали вже присвоюють назви «українських». Бо місцеве населення, прощаючись, називає нас друзями, а не окупантами. Але ми не кажемо Іраку «прощавай», кажемо «до побачення», бо попереду — тісна співпраця. Військова частина місії завершується, i відтепер слово за дипломатами i бізнесменами.