У розташоване за 20 кілометрів від Калуша село Томашівці ми навідалися зрання. Проте пан Теодозій уже давно був на ногах: його чималу пасіку — майже три десятки вуликів — облюбувала для зимівлі підступна пара гризунів, тож їх довелося звідти спішно викурювати.

Господар у свої 75 має ще чимало захоплень. Мабуть, Господь, роздаючи таланти, сипнув їх щедрою десницею щойно народженому Теодозію з роду Королів. До речі, його діда звали Данилом. Хоча він був селянином, та в поєднанні з монаршим прізвищем це звучало гордо — Король Данило, себто — тезка короля Галицького.

Окрім бджолярства, пан Теодозій, де б не був, вишуковує дивовижні корені. Назбиралося їх безліку: несподіваними витворами природи, образи яких відкриваються лише вибраним, заповнені горище й частина літньої кухні. Проте і пасіка, і величезна колекція кореневищ, і вдалі літературні спроби — лиш антураж до головної справи його життя, сліди якої ведуть углиб віків.

На малу батьківщину свого знаменитого батька — борця за волю України, письменника Юрія Городянина–Лісовського, більш відомого під творчим псевдонімом Горліс–Горський, — нещодавно вперше приїхала його дочка Лариса Лісовська. Вона побувала в селі Демидівка Решетилівського району, де тато народився, зу­стрілася з громадськістю обласного центру. А оскільки запросив її сюди Полтавський медіа–клуб, то вже з перших хвилин перебування на батьківській землі вона опинилася «в полоні» журналістів. Останні намагалися добути якомога більше нової інформації про її батька — професійного військового, котрий став вояком армії УНР, а потім, волею долі, — «холодноярцем», близьким сподвижником провідників цієї легендарної республіки, яка у 1919—1922 роках успішно протистояла московсько–більшовицькій навалі у самісінькому серці України. Та, зрештою, описав ту запеклу борню під гаслом «Воля України або смерть!» у своєму блискучому документальному романі «Холодний Яр»...

На фініші виборчих перегонів вочевидь для мобілізації патріотичного електорату спостерігалося пожвавлення довкола імен колишніх українських гетьманів та інших впливових провідників нації. Лише в Івано–Франківській області впродовж жовтня «забронзовіли» Іван Виговський, Пилип Орлик та ініціатор створення ОУН і її перший керівник Євген Коновалець.

Останнім із цієї авторитетної трійці на Прикарпатті вшанували гетьмана Пилипа Орлика, котрий уклав «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» — найдемократичніший для свого часу правовий документ. Пам’ятний знак гетьману Орлику встановили в Івано–Франківську поруч із будинком, де мешкає старійшина вітчизняної історичної науки академік Володимир Грабовецький.

У свої 88 Мотрона Андріївна Перебийніс добре пам’ятає деталі подій із далекого дитинства. А от німецькі слова вже позабувала. Мабуть, тому, що надто болючою для неї виявилася «мовна практика» у тій же Німеччині. Колись узагалі хотілося стерти з пам’яті всі обставини того вимушеного «відрядження» в неволю, та надто міцно вкарбувалися вони в душу й тіло...

Його мирське ім’я — Іван Володимирович Зоря — навряд чи багато скаже широкому загалу. Проте коли назвемо нашого співрозмовника владикою Євстратієм, більшість одразу зрозуміє, що йдеться про речника глави Української православної церкви Київського патріархату, секретаря Священного Синоду, а з січня цього року ще й очільника Чернігівської єпархії. 21 жовтня архiєпископу Євстратію виповниться 35 рокiв, і ми вирішили скористатися нагодою, щоб дізнатися більше про одного з наймолодших і перспективних церковних ієрархів УПЦ КП, який зазвичай від імені Церкви та Патріарха коментує події духовного життя. Адже офіційна біографія єпископа з відкритих джерел досить лаконічна: народився, закінчив духовну семінарію, прийняв чернечий постриг... Отже, знайомимося ближче.

Робочий кабінет владики Євстратія на Лаврській, 14 виглядає досить аскетично. Із благ цивілізації — лише комп’ютер та обігрівач, одну стіну займають стелажі з книгами (читання — одне з його захоплень ще з дитинства). На стіні — портрет Патріарха Філарета, в кутку — ікона. На робочому столі — деревце з бісеру, зроблене мамою, та дерев’яна фігурка хлопчика, вирізана покійним батьком, — таким він уявив свого сина. В усьому іншому — звичайне робоче місце офісного працівника...

На традиційній міжнародній виставці «Золоте гроно винограду 2012», яка нещодавно відбулася в кримській столиці, Марію Костик знову не оминула золота медаль. Торік жінка такої нагороди за внесок у розвиток вітчизняного виноградарства удостоїлалсь особисто. Нині ж «золото» отримала вже науково–впроваджувальна фірма «Ампелос», яку пані Марія зі своїми однодумцями створила і ось уже майже два десятиріччя працює незмінним її провідним фахівцем із селекції винограду. На самій виставці у сімферопольському Будинку профспілок члени журі й усі бажаючі — від журналістів до фермерів та виноробів — мали змогу посмакувати і оцінити фірмові вітамінні смаколики «Ампелоса», як, власне, й решти українських і російських номінантів.

Із кожним роком їх усе менше. Тих правдешніх бандерівців, які нюхали порох і знають, як воно — жити все життя із незаслуженим клеймом «бандита» і «зрадника». 398 волинян нині мають відношення до національно–визвольних змагань, хоча ще зовсім недавно братство вояків ОУН–УПА нараховувало 500 ветеранів. Із них тих, хто безпосередньо брав участь у бойових діях, може, кілька десятків. Ще трохи — і не матимемо в кого спитати: як воно було насправді у ті далекі 40–ві роки? Хтось з українців досі проклинає Бандеру й чекає не дочекається нового Сталіна в Україні. А хтось просто вклякає на коліна й щодня молиться за свій народ, за свою державу. Як мої герої...

Коли дізналася, що у княжому Володимирі–Волинському проживає чоловік, який був в УПА з перших днів її заснування і навіть брав участь у боях із німцями, — поспішила у відрядження. Тим більше що й привід є — 70–річчя УПА, яке відзначатимемо 14 жовтня, на Покрову.

Якщо хтось стверджує, що теперішні чоловіки не здатні на вчинки заради своїх коханих, то він глибоко помиляється. І прикладом цього може бути історія, про яку хочеться розповісти. Йдеться про черкаського підприємця Віталія Чепелуху, який облаштував на честь своєї дружини за власним будинком дендропарк «Любава» на кшталт уманської «Софіївки». Останній, як відомо, створив для своєї коханої граф Потоцький. Завдяки його коханню ми й досі можемо милуватися цією чудовою пам’яткою паркового мистецтва.

Скромний кабінет директора друкарні імені Шухевича в її скромному офісі на околиці Коломиї — робоче місце єдиного в Україні письменника, удостоєного двох Шевченківських премій. У 2009–му трилогія Михайла Андрусяка про вояків УПА «Брати грому», «Брати вогню» та «Брати просторів» за вибором простих українців отримала «Залізного Мамая» — символ Народної Шевченківської премії. Через рік автор цієї фундаментальної трилогії уже пройшов колами офіційного визнання, ставши лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. За іронією долі, її на Чернечій горі дослідникові національно–визвольних змагань українців середини ХХ століття, синові репресованих за участь у цій боротьбі батьків Михайлу Андрусяку вручив Президент Віктор Янукович, ідеологічно, ментально й інтелектуально дуже далекий від драматичних подій, описаних у двічі «коронованій» трилогії.

З народним артистом України Анатолієм Паламаренком ми зустрілися в Спілці письменників на засіданні клубу бібліотекарів, присвяченому 90–річчю Павла Глазового. Сюди артиста, який давно читає усмішки гумориста, запросили виступити. Більше години Анатолія Нестеровича не відпускали зі сцени.