За що «пресують» районну пресу
Пригадується, коли я вперше ознайомилася з думкою відомої журналістки з газети «Дзеркало тижня» Юлії Мостової про те, що у газетярів немає свободи слова, а є лише свобода вибору, то не відразу зрозуміла, про що йдеться. Здавалося, існують закони, які покликані захищати інтереси ЗМІ у їхньому прагненні інформувати громадськість про все, що відбувається в суспільстві: держава виділяє кошти на підтримку місцевої преси, будь-яка цензура заборонена — ось вона, жадана свобода. Найкраще становище у «районок»: їм допомагають співзасновники, які й дотацію надають, і за висвітлення матеріалів про свою діяльність платять, і про поліпшення матеріальних умов редакції дбають. Це вам не приватне видання, яке мусить на шматок хліба насущного заробляти самотужки. У дружніх обіймах держадміністрації та районної ради можна почуватися затишно та спокійно, розповідаючи, якими проблемами переймається громада та що нового відбувається навкруг. Одначе чомусь не поспішають «районки» на весь голос говорити правду. І не тому, що їм немає чого сказати. А тому, що часто-густо обійми співзасновників виявляються міцними, немов обценьки, й лише деклараціями норм закону їх не подолати. Особливо відчутними їх зробила близькість політреформи.