Уперше з часу свого створення — 1945 року — Арабська ліга, до якої входять 22 країни арабського світу, цього тижня надішле офіційну делегацію до Ізраїлю. Інформацію про візит делегації Ліги на ізраїльську землю розповсюдили одночасно єврейські та арабські джерела. Це рішення збіглося в часі з оголошеною Ізраїлем амністією для 250 палестинців з руху ФАТХ, які перебувають в ізраїльських в'язницях. Загалом у тамтешніх тюрмах утримуються майже 10 тисяч палестинців.
Ініційована та організована колишнім віце-президентом США Елом Гором глобальна 24-годинна музично-пропагандистська акція «Жива Земля» — на захист довкілля — виявилася вдалою. Телетрансляція у суботу велася на 120 країн світу. За оцінками організаторів, її переглянули два мільярди мешканців нашої планети. Агенція «Рейтер» повідомила, що в інтернеті також встановлено рекорд: дев’ять мільйонів мешканців планети дивилися концерт у всесвітній мережі. Такої телеаудиторії ще не збирала жодна інша світова подія.
Уже досить тривалий час існує стійкий-престійкий стереотип, що Донбас — це насамперед край «чорного золота». Бо, ніде правди діти, видобуток вугілля і справді є визначальним для промисловості регіону із величезною кількістю шахт. Та в той же час тутешнє підземелля дуже щедре ще й на «біле золото» — сіль. Причому видобувати її почали значно раніше, ніж кам'яне вугілля, бо казенні заводи, які виварювали цей мінерал, з'явилися біля Торських озер (поблизу нинішнього Артемівська) ще в 20—30 роках ХVІ століття. Перегодя ж — після виявлення величезних покладів кам'яної солі почався її підземний видобуток. Відповідна експлуатація Брянцевського рудника розпочалася у 1881 році і відтоді солевидобуток досі впевнено продовжує державне виробниче об'єднання «Артемсіль», що нині експортує свою продукцію в усі куточки світу.
Черкаський мер Сергій Одарич згадав про своє колишнє ремесло (раніше він був головним редактором київської опозиційної газети «Ми») і знову взявся за перо. Щойно він видав свою книжку «Справедливість власноруч». Тираж книги — 30 тисяч, і вона може стати порадником не тільки для кожного громадянина Черкас, як зазначено на її титульній сторінці, а й для мешканців з інших міст України. Оскільки в дев'яти її розділах читачі знайдуть вичерпні відповіді на запитання, які щодень ставить їм життя, зокрема як стати господарем у власному домі, що та в який термін зобов'язане ремонтувати РЕУ у вашій багатоповерхівці, як знайти управу на цю контору, добиватися у чиновників вирішення своїх проблем та як подолати бюрократичні перешкоди, як створювати органи самоорганізації населення та як стати обізнаним споживачем і захистити свої права.
Та от депутати обласної ради відмовилися «подякувати» старшим екс-колегам, не підтримавши перелік об'єктів, за яким майже третина коштів цієї субвенції спрямовувалась у Рокитнівський район — вотчину Павла Сулковського, Василя Берташа та Юрія Кічатого. Проблем у цьому поліському районі, звичайно, чимало і для їхнього вирішення не вистачило б і всієї 21-мільйонної субвенції. Але спрямування в один «регіон» майже 6 мільйонів гривень депутати облради вважають надто несправедливим розподілом для інших районів Рівненщини. До того ж, представники фракції БЮТ в обласній раді з'ясували, що під переліком об'єктів, на які підуть ці кошти, немає підпису голови облради — «бютівця» Олександра Данильчука.
Спокій мого рідного полтавського села Лютенські Будища на Зіньківщині рідко сколихують звістки про приїзд когось відомого і знаного. Чи ж не тому так відклалися у моїй дитячій пам'яті деталі знаменної для нашого села події 1991 року: тоді після півстолітньої розлуки до Будищ завітав Дмитро Нитченко-Чуб (Ниценко) — Патріарх української громади Австралії, видавець, педагог, автор багатьох дитячих книжок, словників, літературознавчих досліджень, епістолярних збірок, а також чудової книги спогадів «Від Зінькова до Мельбурна». Разом із паном Дмитром до Лютенських Будищ тоді приїздила і його донька Леся Ткач. У 1944 році юна зіньківчанка разом із батьками опинилася у німецькому таборі для полонених, звідки родина Ниценків подалася до такої далекої Австралії. Після здобуття Україною незалежності Леся Ткач буває в Україні щорічно. Не став винятком і нинішній рік. Я зустрілася з пані Лесею у Харкові — місті, де навчався, працював, писав вірші її батько...
Ідея організувати для молодих українських театралів нетрадиційні навчальні студії виникла у працівників Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса спільно з голландською організацією Moving Academy for Performing Arts (МАРА) — власне Пересувною академією сценічного мистецтва. Зародилася ця надпотрібна думка завдяки приватному знайомству та взаємному зацікавленню. «Наш центр — це науково-театральна установа, яка не лише досліджує театральні явища, але й заохочує до експериментів, — говорить про Центр Курбаса режисер, засновник Українського мім-центру Олександр Чайка. — Саме тому ми вирішили сформувати таке напівстудентське середовище, яке б рухалося в напрямку змін». Коштами ідею (звісно) підтримав не український, а голландський уряд.
5 червня в кінотеатрі «Київ» нагороджували переможців першого українського фестивалю мобільного кіно «Коротко про головне». За організацію подібних заходів охоче беруться оператори мобільного зв'язку та виробники мобільних телефонів — для них це чудова реклама.
Побоювання організаторів третього в сезоні турніру серії «Великого шолома» стосовно того, що через примхи погоди вони можуть не вкластися у традиційні два тижні, таки не справдилися. Для когось — на щастя, для когось — на жаль.
