В останні дні серпня весь цвіт світового тенісу зібрався у Нью-Йорку — тут розпочався четвертий, останній турнір сезону з серії «Великого шолома». Відкритий чемпіонат США є другим за «віком» серед своїх колег — вперше його провели у 1881 році, лише на чотири роки пізніше за славнозвісний Уїмблдон. Нинішній турнір, що традиційно відбувається на хардових кортах центру «Флашинг мідоуз», вражає призовим фондом у 19,653 млн. доларів.
Планетарні форуми «королеви спорту», як називають легку атлетику, за масштабністю поступаються лише Олімпійським іграм і чемпіонатам світу з футболу. На нинішньому, 11-му за ліком, що вперше відбувається в Азії, зібралися представники 203 країн. Це найбільший показник в історії світових легкоатлетичних першостей. Українська федерація відправила до Осаки 45 спортсменів — 33 жінки й 12 чоловіків. Щоправда, віддача від них очікується не надто висока — лише дві медалі, одну з яких ми вже отримали.
Минуло лише трохи більше двох тижнів відтоді, як у Дарницькому районі столиці двома молодиками було пограбовано філію «Ощадбанку», як на тому ж лівому березі Києва, але вже в Деснянському районі, стався черговий наліт на банк. Цього разу грабіжники напали на філію «Приватбанку» на столичній Троєщині. Пограбування відбувалося за тією ж схемою, що i попереднє: нападників було двоє, один із них так само, як i в «Ощадбанку», погрожував касиру предметом, схожим на автомат «Узі».
За цей матеріал ми дякуємо Дмитрові Табачнику. Так-так, тому самому знаменитому віце-прем'єрові уряду Януковича. В історію України цей пан увійде завдяки податкам на книжки 2004 року та заявам про українську національну ідею і місце україномовної інтелігенції 2007-го. У 2004-му українські письменники у відповідь спалили свої невидані рукописи. У 2007-му дружно посміялися. Ну звичайно, чи заслуговують висловлення «гуманітарного» віце-прем'єра на іншу реакцію? Але, з іншого боку, якось образливо чути, що національною ідеєю українців є добробут. Усяке в нашій історії траплялося — Хмельниччина, Коліївщина, отаманщина, партизанщина і, врешті-решт, Помаранчева революція, — різні прапори, транспаранти, корогви, але на жодному не було написано «Добробут». Та й навіть нічого схожого: воля, незалежність, віра, помста, навіть демократія — але не добробут. І справа тут не тільки в Україні — ми просто не можемо уявити собі націю, яка одностайно підіймається на війну за добробут. Це вже якась банда, а не нація, погодьтеся.
Не вірте, коли вам скажуть, що художники, письменники, актори — люди не від світу цього, які не страждають зайвою пунктуальністю та переймаються лише власними амбіціями. Звичайно, так чи інакше ці «іздєржкі» творчих професій присутні, але коли йдеться про речі життєво важливі, першочергові, то тут митці здатні об’єднатися і дати відкоша будь-кому, хто надумає їх скривдити. Днями вони знову нагадали міській владі, що незаконні розпорядження та нахабні спроби повикидати на вулицю людей мистецтва у Києві не пройдуть. Черговий перформенс із циклу «Культура проти вандалізму» пройшов у форматі театральної ходи. Протестувати проти апетитів чиновників митці та всі небайдужi прийшли у відповідному вбранні — чорному або сірому одязі, білих масках та чорних окулярах. Запаслися транспарантами відповідного змісту: «Даёшь вместо картинных галерей публичные дома!», «Геть культуру!», «Знищимо історичні пам'ятки Києва!», «Продається ВСЕ!», «Панове чиновники, не піддавайтеся на провокації совісті!», «Перетворимо Київ на Лас-Вегас!», «Знищимо мистецький Узвіз РАЗОМ!», «МИ — нове обличчя Києва»... І рушили центральними вулицями Києва.
Тут навіть час завмирає, вслухаючись у серпневу багатоголосу симфонію у виконанні цвіркунів. Тут навіть тумани стеляться у три яруси. За цілісінький день жоден автомобіль не порушить цю священну сільську тишу, що пахне полином, материнкою і м'ятою. Не пройтися босоніж по зарослих густою травою стежках видається тяжким гріхом, а тому мешти самі просяться з ніг. Недарма, ой недарма облюбували стару липу в долині біля підніжжя панської гори тітоньки з мітлами, яких краще обходити десятою дорогою. За давніми переказами, саме на цю відьомську липу зліталися на свій шабаш довколишні відьми, яких у поліських нетрях завжди вистачало. Сказати, так це чи ні, міг один свідок — старезний дуб, що вже кілька століть оглядає довкілля з панської гори. Але він уміє мовчати. Через те, напевне, і живе так довго. Щоправда, навіть його розговорили теперішні стобихвивці. Донедавна, щоб подзвонити з мобільного чи радіотелефону або прийняти дзвінок, мешканці цього села бігли сюди, на гору, вилазили на дуба і тільки під його надійною кроною могли скористатися новітніми благами цивілізації. Аж поки в сусідньому селі мобільні оператори не встановили антену. Неподалік панської гори на відлюдді стоїть звичайна поліська хатина, до якої їдуть з усіх усюд люди. Хоч у сезон дощів дістатися до Стобихви не так і просто. Але саме через бездоріжжя Стобихва, може, і зберегла свою первозданну красу, не здалася на милість цивілізації. А люди примудряються сюди добиратися, шукаючи допомоги й поради у господаря дивної хатини...
Усе прогнозовано і логічно: впродовж багатьох років перспективи «народного автомобіля» змальовували, передовсім у Запоріжжі, винятково рожевими барвами. Надмірний оптимізм виглядав не таким наївним на тлі хіба що історії «життя» ЗАЗ-965 — найпопулярнішої в СРСР малолітражки (серійний випуск цього прототипу італійського авто «Фіат-600» розпочався в Запоріжжі 1 жовтня 1960 року).
Мізерний валовий збір меду і на Запоріжжі. У пасічників тільки й приємного, що згадка про минулорічний, удвічі вагоміший, медозбір; поточного року далася взнаки передовсім спека. Бджоли неохоче вилітали з вуликів, ніби знали, що медоносні культури також «протестують» проти сильної спеки мінімальним виділенням нектару. «За свої 33 роки роботи на пасіках такого «скаженого», як 2007-й, я не пригадую, — бідкається головний спеціаліст «Запоріжбджолопрому» Віктор Шевченко. — Бджоли ж нероздільні з природою! Весняного меду майже не було, бо ж спека «спалила» акацію за кілька днів. Рятівними були ділянки біля водоймищ. А так все навкруги горіло, навіть менш вибагливий осот. На плантаціях соняшнику медозбір почався було в середині літа, коли пішли дощі. Ненадовго...».
Якимось дивним чином кілька населених пунктів, що розкинулися вниз за течією Дністра за півтора десятка кілометрів від княжого Галича, у давнину «поріднилися» назвами з демонічними силами — Чешибіси, Чортополь, Вовчків. Щоправда, цю, з християнської точки зору, недоречність у часи пізнього середньовіччя вдалося виправити. Та ще як! Розташовані на правому березі Чешибіси стали Єзуполем (на честь Ісуса Христа), а поселення на протилежному березі в 1691 році офіційно назване іменем Божої Матері. І на цих топонімічних трансформаціях дива не закінчуються.
