Два роки тому, 3 червня, був день народження Костя Степанкова. Ми разом із режисером Юрієм Терещенком та оператором Анатолієм Хімічем знали, що він тяжко хворий, і нерішуче тупцялись на Ярославовім валу. Аж нас підхопила актриса Ніна Шаролапова і повела за собою: «Йому це треба зараз! І Аді треба...»

Наприкінці квітня я разом із кількома українськими кіномитцями перебував у Москві, де відбувався ювілейний, уже десятий, Кінофорум національних кінематографій країн СНД і Балтії. Найприкрішим для мене був останній день, коли зустрів молодого режисера Ігоря Стрембицького (того самого, що рік тому отримав Золоту пальмову гілку в короткометражному конкурсі Каннського кінофестивалю) у фойє колишнього Держкіно СРСР (саме там і відбувалися кінофорумні покази).

У Києві відбувся Другий міжнародний фестиваль документального кіно «Контакт», заснований у пам'ять про Ларису Роднянську — засновника і незмінного керівника кіностудії «Контакт». А ще задля реалізації потреби у творенні майданчика для діалогу документалістів різних країн. Бо ж очевидними є кризові явища в неігровому кіно — не тільки у нас. Тож вдруге зібралися кінематографісти, вдруге запросили глядачів. І — поїхали...

Щоправда, є глуха підозра, ніби ця активність — упродовж березня у прокаті з'явилося, за безпрецедентно гучної реклами, одразу кілька нових стрічок вітчизняного виробництва — пояснюється тим, що фільми молодих кінематографістів несли в собі запас політичної реклами. Відтак ті, хто спонсорував продукування стрічок, виявляли зацікавленість не стільки в кіно, скільки в тому, аби в глядацькому залі виникали чіткі симпатії до певних політичних сил. Втім давайте говорити предметніше і з цією метою проглянемо деякі складові кінематографічного життя.

Незалежна кіностудія «ПРЕ продакшн» перла на нас свого плуга майже рік — від квітня 2005-го. За всіма правилами світового бізнесу періодично нагадувала, що глядачів чекає щось неймовірне і приголомшливе. А головне — наше. Підхід правильний, хоча автори чомусь над цим узяли та й покепкували.

Три найавторитетніші світові кінофоруми у Берліні, Канні та Венеції кожен по-своєму діагностують міжконтинентальний кінопростір. Німецький відзначається тим, що прагне зводити мости — між народами, епохами, а головне — між життям екранним і життям як таким. Останнє, мабуть, є найважливішим. Людство нині переживає небезпроблемне входження у нову епоху. З одного боку, явище так званого глобалізму, відчуття того, що живемо у величезному селі на ймення «Земля» (це коли чхнули в австралійському хуторі, а за кілька хвилин уже відлунює на європейському «хуторі»), а з другого наростають хвилі взаємного відчуження — аж до цивілізаційного протистояння. Вересень 2001-го, теперішня «карикатурна» війна, чимало інших фактів примушують говорити про неподоланність відмінностей цивілізацій, про те, що месіанські претензії Заходу викликають щораз більший спротив в інших частинах світу. А ще — проблеми бідності, коли мільйони людей ледь животіють, і це на тлі неухильного збагачення невеликої кількості націй, а то й родин. І — відчуття загального неблагополуччя. Навіть у найблагополучніших країнах відчуття незахищеності окремо взятого індивідуму. Звідки от ся тотальна тривога? І що може зробити за таких умов кіно?

На сцену великого театрального комплексу Berlinale Palast вийдуть члени великого журі на чолі з актрисою Шарлоттою Ремплінг, директор фестивалю Дітер Кослік, аби вручити традиційні призи у вигляді ведмедів — «золотого» за найкращий фільм і кілька «срібних» — за кращу режисуру, акторську гру тощо. Гадати не доводиться — як завжди в Берліні головний приз є абсолютною несподіванкою для всіх. Побачимо, чи справдиться.

У вівторок у Берліні відбулися одразу дві світові прем'єри українських фільмів — у конкурсі дитячого кіно Степан Коваль (нагадаю, на Берлінале він уже був призером) представив анімаційні «Злидні» (спільне виробництво Росії та України), а Олександр Шапіро показав HappyPeople — у Форумі молодого кіно, хоча й позаконкурсній, одначе дуже престижній офіційній програмі Берлінале. «Злидні» не здалися злиденними й відтак ця пластилінова екранізація гуцульської казки щодо того, аби не рити сусідам ямок, оскільки багато шансів утрапити в неї самому, може вподобатися журі відповідного конкурсу. Що ж до картини Шапіро...

Фестиваль приносить не тільки інформацію «на тему». Скажімо, в останньому числі журналу Variety (один із найавторитетніших кіночасописів світу) щойно прочитав про те, що російський продюсер Анатолій Фрадіс збирається робити фільм «Бабин Яр». Це буде історія про 14-річного хлопчика, який постраждав під час масової екзекуції. Передбачається, що зйомки відбудуться у Києві й під Києвом. Сценарист Грег Меллот, зніматимуть англійською.

Кожна культура, кожен кінематограф по-різному визначаються з тим, що є реалізмом. Хоча тут погляди із часом нівелюються. Скажімо, корейське кіно, яке щодо жорсткості (творчість Кім-Кі-Дука є красномовним прикладом) давно переплюнуло західне. Одначе від азійського кіно ми, за звичкою, чекаємо і особливої естетики. Чекаємо, і незрідка отримуємо бажане. У великому конкурсі Берлінале — фільм знаменитого китайця Чен Кайге «Обіцянка», який належить до покоління, що постраждало колись від так званої «культурної революції» — це коли з китайців вибивали культуру як таку, у прагненні перетворити їх на слухняних і безпомилкових роботів «великого кормчого» Мао Цзе Дуна. Досягли протилежного — ті, хто був у шістдесяті підлітками, назавжди запам'ятали урок, більше того, поклялися, що будуть культуру китайців відроджувати і народжувати заново. Китайське кіно від кінця 70-х і стало своєрідним азійським «майданом», який протестував, який пропонував свою естетику.