Наш музей розташовано в агресивному техногенному середовищі — на Терещенківській активний рух транспорту — тролейбусів, автобусів, машин, поруч — житлові будинки із застарілими комунікаціями. 10 років тому ми закінчили ремонт Музею західноєвропейського мистецтва, і вже по будинку пішла тріщина — є підозри, що в сусідньому будинку почали будувати ресторан у підвалі. Музей російського мистецтва теж потерпає — з тих самих причин. Зміни клімату також принесли свої проблеми: взимку ми ще якось справляємося, а літо дуже спекотне — систему кондиціювання в наших складних інтер’єрах важко організувати, але є альтернативні пропозиції з клімат­контролю і зараз ми оголосили конкурс проектів. У Музеї східного мистецтва справляємося за допомогою системи кондиціонерів і зволожувачів. Все це ускладнює проблему збереження експонатів.

Напередодні свята Миколая у Могилянці відбувся аукціон рукописів переможців–2007 у номінації «Роман». Продавали авторські рукописи з автографами, а до них як бонус — кумедні імпровізовані ілюстрації на великих ватманах. Ведучий вечірки Сергій Архипчук не дуже переймався, що на декількох сотнях аукціон закінчиться через брак азарту. «Йдуть хлопці з трембітами. Вони кличуть до нас Марійку Матіос. Але мені щойно сказали, що її не буде, — каже Архипчук, голублячи снігову бабу Парасю. — А рукопис унікальний. Називається «Майже ніколи не є навпаки», а підписаний МАМА, скорочено від Марія Матіос. Почнемо, певне, зі 100, а дійдемо до 2 тис. Що скажеш на те, Тарасе?» Поет і президент Асоціації українських письменників Тарас Федюк трохи мружиться. «Таке чтиво недешеве, тому перший лот — 250», — каже Федюк.

«Хімки» — одна з найсильніших команд Росії. На виїзді грати з нею дуже непросто. Якщо ми виграємо, це буде сенсація», — так висловлювався перед матчем із підмосковним клубом Рімас Гірскіс, нині — спортивний директор БК «Азовмаш», а раніше — головний тренер маріупольців. Про «Хімки» він знає не з балачок, адже колись сам тренував цю команду.

Лайт–контакт, семі–контакт, фул–контакт, лоу–кік, сольні композиції, селф–дефенс і тайський бокс — усі ці дисципліни були охоплені відкритим київським турніром із кікбоксингу. В залі Міжнародного науково–технічного університету змагалися 220 спортсменів із 22 столичних клубів єдиноборств, гості з Київщини та інших обласних центрів. Судили турнір за правилами Всесвітньої аматорської кікбоксерської асоціації (WPKA).

Сьогодні в Апеляційному суді Дніпропетровської області продовжиться слухання кримінальної справи щодо мешканця міста Пологи Запорізької області Сергія Ткача, яке вже називають процесом століття. Цьому невисокому на зріст чоловікові інкримінують десятки вбивств дівчат віком від 6 до 18 років.
До сьогодні відбулося тільки одне засідання, попереднє. Зпоміж іншого на ньому було зачитано анкетні дані осіб, які представлятимуть інтереси потерпілих (їх поки що 22). Також зачитано обвинувачування прокурора. Деякі ЗМІ написали, що на це має піти щонайменше три місяці, оскільки текст має 650 сторінок. Однак було вирішено зачитувати тільки резолютивну частину. Це дозволило суттєво заощадити час — справилися за день. Сьогодні ж, на другому засіданні, розглядатиметься перший епізод з бурхливої кримінальної діяльності Ткача — 19річної давності.
Процес закритий, журналісти на нього доступу не мають, і саме цим можна пояснити чимало неточностей, які потрапляють до засобів масової інформації. Прорвати таку інформаційну блокаду нашій газеті допоміг адвокат Сергія Ткача Юрій Сиротенко в ексклюзивному інтерв’ю.

Позаминулої ночі у вікнах верхніх поверхів урядового будинку на столичній вулиці Грушевського відблискувало тьмяне світло. Це працівники апарату Кабміну натхненно виконували свою невидиму для стороннього ока роботу: міняли таблички на кабінетах високого начальства. Почали з дверей безпосереднього шефа Петра Крупка, який, за логікою, мав прийти на робоче місце раніше за інших і замінити ветерана «кабмінівського руху», вірну тінь пана Януковича Анатолія Толстоухова. «Головну» табличку на кабінеті №1, за старою доброю традицією, прикручували зранку, мало не в останні хвилини: Тимошенко обіцяла бути на 8.00.

«Шулери — це дуже м’яко сказано. Брехуни! Та складно навіть слова підібрати, аби їх правильно назвати! — обурювався «нашоукраїнець» Роман Зварич. — Як вірити людям, які дають тверді гарантії, а рівно через п’ять хвилин роблять і говорять абсолютно протилежне!». Аналогічної думки щодо поведінки Партії регіонів дотримувалися й інші учасники коаліції. І, не приховуючи емоцій, обіцяли: так просто це «регіоналам» не минеться. Зокрема, і в питанні рейтингу: мовляв, хочеться вірити, їхні виборці нарешті зрозуміють, які це безпринципні й дволикі істоти. Бо якщо, давши слово колегам по законодавчому органу, з легкістю беруть його назад, то народ тим паче з легкістю «кинуть»...

У Делятині, за десять кілометрів від курортного Яремче, мешкає 81–річна Ніна Григораш, у дівоцтві — Павлина Бойчук, по–партизанськи — Ореля. Ім’я Ніна залишилося з табірних часів. З чоловіком Василем, теж колишнім політв’язнем, живуть скромно, але в рідному краї і на вітцівщині, тобто на батьківському обійсті. Це для Орелі — важлива обставина. Дві рідні сестри і молодший брат (старший, Василько, загинув у боротьбі за Україну), втікаючи разом із батьками від переслідування НКВС, опинилися аж у Чикаго. Коли піднялася радянська «залізна завіса», вони і Ніну кликали за океан, де ситніше і комфортніше. Американізована сестра навіть двічі возила її на Гавайї. Острівна екзотика й штатівське благополуччя справді нагадували земний рай, але не спокусили. Пані Ніна твердо переконана, що «краще, ніж в Україні, нігде немає». Вочевидь не може натішитися тим, що і її «скромна часточка є в долі незалежної і дуже дорогої України».

Володимир Сацюк — звичайний киянин. Свого часу він разом із дружиною та двома синами по вулиці Саксаганського, 42, придбав одну з комунальних квартир. Точніше — лише дві кімнати в ній. Третя кімната «комуналки» належала одинокій літній людині на прізвище Євдокименко.