Чому нас вчать детективні серіали? Звертати увагу на дрібниці, не нехтувати ними. Попіл від цигарки, сліди помади на келиху абощо — все це дозволяє вправним Коломбо-Каменським натрапити на слід злочинця. Справжній замисел інколи розкривається через слово, жест, які були спочатку не помічені взагалі або яким не надали потрібного значення.

Сайт Курси в Києві kursikiev.com.ua інформує: І знову полку законотворців прибуло... Що ж, якщо СБУ пише законопроект «Про моніторинг телекомунікацій», який додасть цій службі нові «всепроникаючі» можливості, якщо під головуванням Геннадія Васильєва (з його «генпрокурорством» на обрії) створюється новий, зручний передусім для автора варіант Кримінально-процесуального кодексу, то немає нічого дивного чи несподіваного в тому, що за перо врешті-решт взявся Сергій Ківалов — голова Вищої ради юстиції України. Про що його законопроект? Звісно ж, про Вищу раду та про себе, її голову. Відтак, з якого із цих двох сюжетів почати — навіть і не знаєш.

Скільки професій чи занять згадано у Новому Заповіті? Крамарі у храмі та римські легіонери, рибалки та «колеги» Марії-Магдалини, книжники та члени Синедріону, первосвященик Кайяфа та прокуратор іудейський Понтій Пілат... І, звісно ж, митарі, про яких у Біблії перекладу Івана Огієнка додається таке: «Митники» чи «митарі» — збирачі державного мита (податків), зненавиджені народом...».

«Який би удар не вразив людину, вона в той же день чи на другий — вибачте за грубість — поїсть, і ось уже вам і перша розрада...» — так писав російський класик Тургенєв про швидкоплинність людського горя. Життя, мовляв, з усіма його фізіологічними потребами рано чи пізно бере своє. Навряд чи подібне кредо підходить усім і кожному, однак є воно достатньо промовистим. Хоча б тому, що його, як-не-як, не перший-ліпший Клім Чугункін озвучив, а письменник — зодчий людських душ, окраса російської літератури. Втім мета даної публікації — не дослідження менталітету сусідського народу, а питання відповідальності його влади перед своїми та чужими громадянами.
Йдеться про трагедію 26 жовтня 2002 року, яка заступила собою мюзикл «Норд-Ост» на московській сцені у Дубровці. Вона, ця трагедiя, ще живе в пам'яті, як і захоплення чеченцями «норд-остівських» акторів-акторів, як і їхні вимоги, і залізобетонна впертість офіційної «матушки-Расєї», що відмовилася від перемовин з «терористами», і, нарешті, «переможний» штурм російським спецназом театрального центру, внаслідок чого загинули десятки людей, а дехто з живих й досі відбуває своє «визволення» по лікарнях. Постраждалим було обіцяно компенсацію від російської влади. Однак остання добре тямить у будівництві дамб, але не знає, що таке дотримання власного слова. Тож і чекають «врятовані» «норд-остівці» (серед яких є й українці) по цей день звістки про нараховану компенсацію, проте навряд чи чогось дочекаються.

Понеділковий ранок почався з новини від Президента: Л.Д. висловив бажання бачити на посаді Генерального прокурора України нинішнього віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва. Ця звістка затьмарила собою обговорення подальшої долі Святослава Піскуна та причин його відставки. Однак хронологія подій останнього тижня змушує-таки передусім приділити увагу відставленому Святославу Михайловичу.

I перш ніж висувати версію за версією стосовно того, чому з посади Генпрокурора «пішли» Святослава Піскуна, слід уважніше придивитися до обставин його відставки. Тоді і світло проллється на причини, через які Генпрокуратура так несподівано позбулася свого зверхника. Однак саме супутні відставці часові та просторові виміри так ніким і не були досліджені. А дарма. Бо щодо часу, то все було розіграно занадто швидко, щоб цей поспіх не впав у око (нібито не Ольга Колінько, а сам біс штовхав Кучму попід руку, а точніше, не так штовхав, як водив тією-таки рукою). А щодо простору, то відставка Піскуна відбувалася у якомусь умовному кабінеті гаранта, тоді як могла б — у парламенті... Чому все сталося саме так, а не інакше? Чому указ про усунення Генпрокурора був перев'язаний стрічечкою з двома словами на ній: «поспіх» та «Президент»? «УМ» шукатиме відповіді на ці питання, а також намагатиметься окреслити коло потенційних кандидатур на місце Генпрокурора, якi залишаться актуальними в разi, якщо не затвердять Васильєва.

Загалом в українському праві чомусь не містяться дефініції найважливіших понять. Таких, приміром, як «закон» чи «кодекс». Мабуть, вважається, що подібні речі, як-то кажуть, носяться у повітрі і є зрозумілими для будь-кого. Однак чи не з цього починаються усі правові проблеми нашого суспільства? Невігластво ще нікому не додало ваги чи впевненості, натомість примножило питання, залишені без відповіді. Отже, що таке кодекс? За загальноприйнятим тлумаченням, це збірка законів. Серед останніх розрізняють кримінальний, цивільний та адміністративний кодекси. Коли ж назва кодексу нарощується ще й словом «процесуальний», це означає, що в ньому йтиметься про те, яким чином до пересічного громадянина застосовуватимуть норми першої групи кодексів. Проте зрозумілим є те, що Цивільно-процесуальний кодекс розглядає механізми правовідносин у цивільному процесі — всі моменти, пов'язані з подачею позовної заяви, з формуванням доказової бази, з оскарженням рішення суду першої інстанції тощо. Один із групи творців нового ЦПК, колишній Генеральний прокурор України Віктор Шишкін коментує для «УМ» роботу над кодексом. Пройшовши стадію другого читання у Верховній Раді, ЦПК нині готується до третього читання. У кодексі, що має бути прийнятим на вимогу Ради Європи, є чимало позитивних новацій — принаймні так стверджує Віктор Шишкін.

Якщо когось приголомшує, скажімо, млява (та що там млява — відверто ніяка!) реакція українців на події довкола Тузли, то, скажемо відверто, дивуватись нічому. Сприймати все довкола з байдужістю равлика, зацікавленого винятково у власній мушлі, — ця звичка в нас виробилася завдяки довгому та наполегливому тренуванню. От хоча б справа Гонгадзе — чим не хрестоматійний приклад? Так, спочатку країна трохи пообурювалася (особливо коли факт зникнення Георгія екстраполювали на мельниченківські плівки), дозволила собі навіть трохи наметового містечка, а згодом — трохи 9 березня...

Україна звернеться до міжнародних організацій, якщо росіяни переріжуть дамбою державний кордон. До кордону залишилося 400 метрів

Тиждень, що минув, й насправді відзначився кількома небуденними подіями, дотичними до правового поля. Серед останніх згадаємо рішення, прийняте колегією суддів Верховного Суду. «УМ» вже писала про те, що цим рішенням задовільнялося касаційне подання Генеральної прокуратури на вердикт Апеляційного суду Київської області, який знімав з Юлії та Олександра Тимошенків звинувачення у скоєнні низки злочинів.