Обидві ініціативи — про відзначення 1950–ї річниці хрещення та поширення християнства на українських землях від апостола Андрія Первозванного, а також відзначення 1150–річчя заснування Київської митрополії та Хрещення Русі часів князя Аскольда — належать народному депутату, члену Комітету з питань культури і духовності Петру Ющенку.
Цьогорічне літо Оксани Забужко минуло в режимі жорсткого графіка. Усамітнившись у лісі, на кордоні Голландії й Німеччини, письменниця завершувала новий роман «Музей покинутих секретів» із невеличкою, за її словами, перервою на певні виробничі моменти — інтерв’ю для місцевих мас–медіа з нагоди виходу у голландському перекладі її «Польових досліджень з українського сексу», лекцій для студентів. До Києва пані Оксана прилетіла наприкінці серпня буквально на пару тижнів, звідки вже у перших числах вересня збирається на літературний фестиваль до Словенії. У цьому проміжку нам і пощастило вихопити її зі звичного цейтноту, домовившись про зустріч для читачів «УМ».
Стереотипи — річ серйозна, тож словосполучення «гендерна рівність» більшість із нас трактує як права жінок, їхні запити і потреби. Говорити про захист чоловіків щонайменше — моветон, глобальніше — несусвітня дурниця. Саме так реагує переконлива більшість опитаних недавно соціологами українців. Однак це зовсім не означає, що проблем у «сильної статі» менше, ніж у «прекрасної». Від чого ж внутрішньо потерпає сучасний український чоловік?
У кобзаря Василя Литвина дивовижна вдача. Навіть про похмурі моменти життя він згадує легко і з гумором. Говорить образно, ніби книжку пише. Його легко вирізнити у натовпі: біле, мов молоко, волосся, просвітлений погляд. На фестивалі «Козацька ліра», що відбувся минулого місяця у селі Стрітівка неподалік Києва, кобзар Литвин увесь час перебував у товаристві молоді. Колишні вихованці єдиної в Україні Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, 20–літтю якої й був присвячений фестиваль, ділилися з наставником творчими і життєвими успіхами. Декого, каже, довелося пожурити — за те, що розлучилися з бандурою. Хоча ідейний натхненник і організатор створення кобзарської школи Василь Литвин знає: навчити грати на бандурі можна, але бандуристом треба народитися. Сам 69–річний кобзар не розлучається зі своєю бандурою понад півстоліття.
Через рік після проголошення Української держави, влітку 1992–го, Степан Горлач здійснив своєрідні «хрестини» Незалежності. Здолавши пішки тисячі кілометрів із заходу на схід та з півночі на південь, 72–річний українець із Канади позначав свій шлях символічними дерев’яними хрестами.
Кохання з першого погляду, красиве весілля, романтичний медовий місяць... Наповнені почуттями, Наталя з Костею радісно планували майбутнє. Просторий і світлий дім, який вони збудують, буде завжди відкритий для друзів і обов’язково сповнений щасливого дитячого щебету.
Однак минали роки, а лелека вперто обминав їхнє обійстя. Чому Наталя не вагітніє? Значить, ще не час, заспокоювали вони себе, і не варто квапити життя. Але настала пора, коли питання про дитину вийшло на перший план. І почалися поневіряння медичними центрами... І скрізь — неодмінно обнадійливе: «Все у вас вийде, тільки спробуйте ще ось це...» «Ось це» — болючі уколи, виснажливі маніпуляції, інтим «за розкладом» — щоразу розбивалось, як хвиля об берег. Бо наставали чергові «важливі дні», а з ними — гірке усвідомлення: знову невдача. Вершина цього виснажливого шляху — ЕКО, запліднення у пробірці. Тривала підготовка, непрості процедури, очікування із завмиранням серця... «Ура, затримка!» Але з виразу обличчя лікаря Наталя зрозуміла: щось не так. Молода жінка й досі не може спокійно згадувати той «фатальний ранок» у Донецькому центрі репродукції. «Здавалося, сонце згасло. Який сенс жити далі, я більше не витримаю...» Але пропозицію лікаря повторити спробу Костя відхилив відразу. «Сімейний бюджет нам цілком дозволяв пройти цим шляхом ще не раз, — пояснює чоловік, — проте я не хотів більше ризикувати здоров’ям дружини. Ясно, що ці понаднормові дози гормонів не минають безслідно...»
Однак не міг Костя уявити й іншого: невже ніколи в житті ніхто не назве його татком? «Довго ходив пригнічений... А одного дня мені раптом аж світ розвиднівся. Якщо є люди, сказав я собі, які залишають своїх дітей у дитбудинках, то мають же бути й ті, хто стає для цих малюків батьками!»
Не тільки для стрітівчан та жителів навколишніх сіл кобзарський фестиваль став знаковою подією літа — за місяць до його початку у Стрітівку, що за 70 кілометрів від Києва, телефонували з усіх куточків України і навіть з–за кордону. «Чи правда, що у вас там готується свято кобзарського духу?» — цікавилися у директора Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Галини Іванової. «Так, приїжджайте!» — запрошувала Галина Михайлівна кожного, хоча сама не була до кінця певна, чи відбудеться дійство, до якого вона зі своїми підопічними готувалася понад рік. Фінансова криза, спонсори, які не поспішають підтримувати мистецтво, надто — кобзарське... Але директор школи разом з однодумцями вірила: якщо двадцять років тому, організовуючи цю школу, їм вдалося здолати й радянські ідеологічні та чиновницькі мури, то й фестиваль на честь ювілею закладу відбудеться.
Життя на своїх плечах тримають оптимісти. Але Валерій Сушкевич не просто оптиміст, він — Переможець. Пройшовши у дитинстві випробування важкою хворобою, яка поступово відбирала у хлопчика рештки ходи, він зумів піднятися над обставинами і довести собі й іншим: людські можливості безмежні. Ледве пересуваючись на милицях, закінчив стаціонар фізико–математичного факультету Дніпропетровського університету, згодом аспірантуру. Навчився плавати і став чемпіоном України. Як депутат Верховної Ради не одного скликання присвятив себе створенню законів, завдяки яким люди з обмеженими фізичними можливостями отримують у нашій державі дедалі більше прав. 13 років тому Валерій Сушкевич очолив Національний паралімпійський комітет, і відтоді Україна займає провідні позиції у спорті інвалідів. Він не дає собі ніяких поблажок, і його життєвий ритм вражає насиченістю. Спілкуючись з Валерієм Михайловичем, аж ніяк не відчуваєш, що ця людина обмежена у русі. Бо так воно, власне, і є.
Якби не «свинячий грип», світова увага не була б нині такою прискіпливою до Мексики. На щастя, ми встигли повернутися з–за океану до того, як спалахнула ця прикра епідемія, і наші спогади про далеку країну забарвлені в яскраві відтінки.
