28 березня минуло 100 років від дня народження великого сина України Олекси Гірника. До цієї дати «УМ» друкувала статтю про деталі звитяжного вчинку Героя. На жаль, його ім’я не є таким відомим пересічним громадянам, як того заслуговує подвиг цього українця: морозного світанку 21 січня 1978 року на знак протесту проти русифікації та поневолення України московською владою Олекса Миколайович здійснив акт самоспалення на Чернечій горі у Каневі.

Доступ до правдивої історії, або про що говорять архіви КДБ, — цій темі присвятив публічну лекцію відомий історик, автор монографії «Історія з грифом «Секретно» Володимир В’ятрович. У невеличкій залі столичного Будинку вчених зібралися дослідники, письменники, громадські діячі і просто небайдужі до історії України люди. Була присутня Оксана Забужко, бестселер якої «Музей покинутих секретів» побачив світ завдяки розсекреченню документів Галузевого державного архіву СБУ у 2008—2010 роках, коли ним керував Володимир В’ятрович.

Поляк Єжи Гординський після Другої світової писав: «Я прибув з країни, де слід би / На плитах писати ймення живих. / На тих, що погинули від ворогів / Не вистачило б каміння». України після усіх жахіть ХХ століття ці слова стосуються аж ніяк не менше. Поетові й перекладачеві Василю Мисику в 1930–ті судилося пройти жахіття Соловків і все ж не загинути в Сандармосі, де капітан НКВС Матвєєв упродовж трьох листопадових днів 1937–го розстріляв цвіт української інтелігенції, а після неймовірних поневірянь повернутися наприкінці 1950–х до літературного життя, аби розповісти про долю загиблих і продовжити їхню справу.

75 років тому, у листопаді 1937–го, в лісовому урочищі Сандармох (або Сандормох) у Карелії за п’ять днів енкаведисти розстріляли 1111 в’язнів. Це був «елітний розстріл» — у братську могилу лягли письменники, інтелектуали, вчені, священики. «Український рахунок» цієї втрати чи не найбільший. Так, у ті дні в Сандармоху розстріляно видатного поета, перекладача і вченого Миколу Зерова, письменників Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного та Андрія Паніва, драматурга Миколу Куліша, режисера–новатора Леся Курбаса, професора історії Володимира Чехівського, брата президента УНР Сергія Грушевського, колишнього міністра освіти УНР Антіна Крушельницького разом з двома його синами та донькою, голову українського Держвидаву Юрія Озерського, географа та картографа, академіка НАН України Степана Рудницького, наркома фінансів УРСР Михайла Полоза, сотників і хорунжих УГА, полковників УНР, священиків та десятки інших помітних представників української інтелігенції. У 2004 році на місці розстрільних ям українці спорудили гранітний козацький хрест з написом «Убієнним синам України».

Пора відлиги 60–х усе далі відходить в історію, водночас назавжди залишається з нами. До відомих особистостей тих, хто намагався розтопити лід попередньої сталінської доби, додаються імена менш відомі широкому загалу. Одна з таких постатей — Євген Варда. Учора, в Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів, йому б мало виповнитися 70. На цій фотографії, зробленій в середині 60–х, — три поети. Один, уже знаний, герой минулої війни, незрячий російський поет — Едуард Асадов з дружиною (на фото праворуч), який саме тоді приїхав до Києва з циклом своїх нових віршів. До них у готель завітали молоді колеги, які лише розпочинали свій творчий шлях — Володимир Забаштанський і Євген Варда (на фото в центрі).

2007 року у Воркуті (Республiка Комi) за підримки Воркутинської громадської організації «Україна» (голова Н. М. Бейзак) вийшла маленька книжка (тираж 8 200 примiрникiв) чотирьох українських поетів–політв’язнів тамтешнього ­ГУЛАГу, які в Україні лишилися невідомими. Більшість віршів написані у 40—50–х роках. Переклади зробив заслужений лікар Російської Федерації Марк Каганцов — син політв’язня, що виростав у бараці, де було багато українців. Відтак їхня мова стала для нього рідною. Частину віршів, зокрема тих, які належать Василю Петріву (Роману Писарчуку) покійний письменник Юрій Хорунжий надрукував у журналі Українського товариства політв’язнів і репресованих «Зона», головним редактором якого він був.

Нащадок запорозьких козаків, генерал Петро Григоренко у другій половині ХХ століття продовжував традиції Січі — по суті, першої демократичної республіки. «Це була людина висхідної дороги. Вважалося, що, коли дослужишся до генерала, академіка, матимеш голос. Тоді вже пильнували свої посади, боячись їх утратити. І це рідкісний випадок, коли генерал став в обороні громадянських прав, — розповідає «УМ» колишній радянський політв’язень Євген Сверстюк. — Звичайно, генерали на той час відвоювалися і просто собі жили. А цей — завідував кафедрою військової кібернетики у Військовій академії ім. Фрунзе в Москві, стежив за подіями у країні і не закінчив своєї війни у 1945 році. Навпаки, почав цікавитися: чому найбільш озброєна армія терпіла такі катастрофічні поразки. За такий інтерес його виключили з Компартії. Потім «зцілювали» у спеціалізованій психіатричній лікарні. Але він уже мав міжнародне визнання як людина чесного масштабного мислення і великої мужності».

Після психіатричної лікарні Григоренко знову піднімається. Він очолює Українську Гельсінську спілку. Радянське керівництво планувало позбавити генерала групи впливу, виславши за кордон. Однак він стає «послом» України у світовому співтоваристві. Публіцист Сергій Грабовський відзначає, що Григоренко пройшов складний шлях від різноманітних проектів удосконалення комуністичного ладу до усвідомлення злочинності самої ідеї комунізму та його різновидів — совєтського, китайського, кубинського.

23 роки тому — 15 лютого 1989 року — радянські війська повністю вивели з Афганістану. Через горнило тієї війни пройшло більше 160 тисяч українців (3 360 iз них загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон). Поранення отримали більше 8 тисяч українців. Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Героя Радянського Союзу, є одинадцять українців. Одним із них міг стати й лейтенант Артур Дерев’янко, якому разом зі своїм взводом удалося ліквідувати чи не найбільший караван зі зброєю (загалом понад 200 верблюдів). За цю операцію та інші успішні бойові дії Дерев’янка було представлено до звання Героя, але, на жаль, вручили лише орден Червоної зірки. Адже солдат нагород не обирає. Уродженець Кіровограда, випускник Київського вищого загальновійськового командного училища факультету військової розвідки, кавалер чотирьох бойових орденів, нині Артур Дерев’янко є підполковником запасу військ спеціального призначення і працює на одній iз відомих фірм на території Шевченківського району столиці.

Сьогодні, 19 січня, виповнюється 100 років від дня народження ідеолога українського націоналізму, голови Організації Українських Націоналістів (1968—1986 рр.), президента Антибільшовицького блоку народів Ярослава Стецька. Як відомо, тиждень тому Верховна Рада України навіть не включила до порядку денного проект постанови про відзначення цього ювілею на державному рівні, внесений депутатом фракції «Наша Україна — Народна самооборона» Володимиром В’язівським. Голова Конгресу Українських Націоналістів Степан Брацюнь назвав таке рішення парламентаріїв прикрим, упередженим і ганебним, що засвідчує політичну незрілість і байдужість до власної історії. Водночас він заявив, що КУН у будь–якому випадку проведе відповідні заходи в столиці України та на батьківщині Ярослава Стецька, у Тернополі.

На Тернопільщині сьогодні справді проводиться ціла низка ювілейних урочистостей, і причетний до них не лише КУН. Спеціальні розпорядження попередньо видали голова обласної ради та міський голова. Ними було, зокрема, рекомендовано вивісити державні прапори, провести тематичні уроки та лекції у навчальних закладах, організувати виставки, експозиції, виступи громадсько–політичних діячів та творчих колективів тощо. Особливо вшановуватимуть славетного земляка у Великому Глибочку Тернопільського району, де він насправді (а не як вказано у всіх офіційних біографіях) народився — заплановано відвідання музею, панахиду біля пам’ятника Стецьку та урочисту академію в школі його імені. Усе, здавалось би, чудово. Але, відвідавши село за два дні до знаменної дати, окрім цікавих історичних фактів, автор цих рядків привезла звідти і досить прикрі враження...

Жорна XX століття перемелювали цілі народи, без жодних сентиментів тасували мільйони людей. Падали імперії, на карті світу з’являлися інші держави. Час великого збурення призвів до краху колоніальної системи, хоча досі залишаються нації, яким не вдалося втілити свої природні прагнення в оболонку держави, а ті, яким удалося це зробити, не можуть позбутися постколоніального статусу... Як ті чи інші події відбилися на долях конкретних народів і дер­жав? Як тим чи іншим національним лідерам вдавалося переламати хід історії, що складався не на користь їхніх держав і націй? Ідея Олекси Підлуцького, автора книжки «25 портретів на тлі епохи», полягала в тому, щоб крізь призму життя й діяльності видатних державних діячів XX століття подивитися на історії їхніх країн.