Отже, ми встановили розбіжності, які стосуються тлумачення чародійництва в Україні та у Європі. На Заході чаклунство відкривало собою список найтяжчих злочинів проти Бога та всіх добропорядних християн, а в Україні сприймалося як буденний прояв небуденних здібностей. Здібності ці обдароване магічним хистом жіноцтво могло використовувати, як-то кажуть, у міру своєї зіпсованості — або ж на добро, або на зло. Зло від української відьми вимірювалося винятково кількістю та якістю заподіяної нею шкоди (засуха, хвороби, неврожаї тощо). Йшлося, таким чином, про прикрощі чи збитки, завдані однією людиною всій спільноті або деяким її представникам, а не про гріх перед Богом, перед церквою та її апологетами.

Жінка, яка розповіла цю історію, була надзвичайно обурена людською черствістю та байдужістю. Те, що сталося з нею, звичайно, є не найбільшою бідою, яка може спіткати людину, і все ж даний випадок прикро вразив та засмутив її. Тим більше, якщо врахувати, яким він став дисонансом до її світлого настрою — настрою людини, що після кількамісячних митарств знайшла свою близьку людину.

Знищувати журналістів поодинці означає гаяти час. А от закрити цілу газету, викинувши на вулицю увесь її журналістський колектив — це все більше схоже на діло. Насправді, чого там воландатися з гумовими кулями чи бейсбольними битками — набагато простіше зібрати скоренько суд та смикаючи за нитки, прив’язані до пальчиків суддів, тими самими пальчиками накреслити: «Газету закрити». Дарма, що газета ця — «Сільські вісті» — одна з найбільш читабельних, одна з найбільш відомих в країні, одна з тих, хто високо несе ім’я опозиційного ЗМІ. Хоча з прийняттям 28 січня 2004 року відповідної ухвали Шевченківським районним судом Києва теперішній час дієслова «несе» опиняється під великою загрозою...

...1705 рік, Кам’янець-Подільський. Магістрат міста розглядає скаргу однієї з тамтешніх жительок на її сусідку (прізвище останньої в архівах збереглося — Зелинська), яку позивачка звинувачує у чародійництві. Постраждала заявляє, мовиться у скарзі, що бачила, як Зелинська стояла на своєму подвір'ї боса і з непокритою головою, до того ж іще й зі свічкою у руках. Цю саму свічку найближчої суботи Зелинська переломила у церкві та нахилила палаючим кінцем униз, що означає безсумнівний намір накликати на когось недугу чи навіть смерть. При цьому лихі думки Зелинської були скеровані саме на позивачку, вважає та, тим паче що останнім часом безневинна жертва сусідки-відьми якраз почала слабувати на невідомо відкіль узяті хвороби. Суд, заслухавши пояснення Зелинської, не знайшов у її діях нічого богозневажливого, але, як говориться у вироку, «про всяк випадок» засудив її до лежання «крижем» (тобто хрестоподібно, з розкинутими руками) у церкві протягом двох літургій.

Як легко зруйнувати чуже життя — стерти людину так, нібито вона була намальована крейдою на асфальті, а не «прописана» кров'ю і плоттю у цьому світі. А потім прийти ввечері і сказати батькам, які саме в цей час зібрали на столі вечерю або, можливо, сіли перед телевізором дивитись новини, або просто чекали на сина. Ні, навіть не сказати, а так — випалити межі очі, що отакі-то, мовляв, справи: Юрія вашого знайшли повішеним на околиці міста. І, не чекаючи, поки ущухне перша хвиля удару, квапити старих сухими розпорядженнями: давайте, не стійте просто так, ловіть машину і гайда знімати його тіло з дерева, а потім відразу — на розтин. І щоб швидко було зроблено! Бо нема коли правоохоронцям гаяти час на вашого самогубцю, бо ваш син з його життям і смертю — то ваші проблеми, а державі, тобто представникам її влади (читай: міліції) до цього всього байдуже, вона (держава плюс міліція плюс прокуратура) умила руки, як Понтій Пілат, та спострерігає за процесом звіддаля. Не заважає і не втручається. Бо дійсно, чого втручатися? Раз із зашморгом на шиї — значить, самогубця. І не треба ніяких кримінальних справ, все й так ясно. Ну, а кому не все ясно — той, хвалити Бога, не при владі, а, отже, нічого в цьому світі й не вирішує.

Соціологічні опитування, як правило, фіксують доволі низький рівень довіри українців до силових відомств, до органів судової влади. На відміну від, скажімо, церкви, яка у подібних рейтингах посідає зазвичай першу сходинку. Втім Богу залишимо Богове, а самі повернемося на грішну землю. А конкретніше — до проблем судів та суддів. Отже, чи можна вважати суддів «поганими» та з чистим сумлінням затаврувати цю категорію службовців як не гідних народної довіри абощо? Слід визнати, що у непоодиноких випадках (і це випливає хоча б із правових нарисів «України молодої») служителі правосуддя бувають, що називається, не на висоті і показують себе не з кращої сторони. Проте, по правді кажучи, на наших же сторінках трапляються розповіді і про глибоко порядних та достойних (за свої чесноти, до речі, і гнаних) представників суддівської когорти.

Отже, з новим роком усіх нас! З новими сподіваннями та новою твариною, яка представлятиме цей рік. Щоправда, мавпа («обличчя» року 2004-го) за жодною міфологією не потрактована як втілення вроди чи розуму, чи будь-якої іншої позитивної риси. Навіть у казках мавп не люблять, тому що вони «постійно збираються завести свої закони та звичаї, але так ніколи і не заведуть, бо пам’ять у них коротка, не довше учорашнього дня», — це за версією Кіплінга, знавця джунглів і тамтешнього життя. А які закони вдасться «завести» Україні під патронатом мавпи – зеленої дерев’яної мавпи зі східного гороскопа, яким ми так ревно захоплюємось? Хоча зараз йтиметься не про законотворчість у вузькому розумінні цього слова, радше, про закони буття. Рік щойно почався, і по перших його днях, по перших подіях ще рано судити про те, чим він зрештою наповниться та завершиться. Проте ці події варто принаймні відзначити, підсумовуючи першу декаду нового року.

Позавчора ввечері на київського журналіста Олега Єльцова — редактора інтернет-видання «Україна кримінальна» — було знову скоєно напад. Минулого разу подібний інцидент трапився півроку тому. Тоді, 24 липня 2003-го, двоє невідомих підстерегли журналіста в під'їзді його власного будинку і побили металевою трубою. 12 січня 2004 року Єльцова так само чекали біля його помешкання, що на вулиці Гмирі. Цього разу «смерть» в особі невідомого караулила Олега не з косою чи металевою трубою — вона прихопила із собою пістолет з гумовими кулями. Але, на щастя для Єльцова і на жаль для смерті (себто нападника), вечір напередоні Маланки закінчився для журналіста лише тілесними ушкодженнями.

Iдея моделювання того чи іншого судового процесу над відомою особою повсякчас рівною мірою приваблює як науковців-гуманітаріїв, так і майстрів «красного письменства». В цьому контексті варто згадати хоча б поему Ліни Костенко «Маруся Чурай». Починається вона згадкою про пожежу у Полтаві, яка у XVII столітті знищила всі магістратські книги, де могли б бути відомості про головну героїню: «А що, якби знайшлася хоч одна — / В монастирі десь або на горищі?/ Якби вцілiла в тому пожарищі — / Немов неопалима купина?». Але оскільки це «якби» не справдилося, авторка розгортає перед читачем сувій власного бачення тодішніх подій. У випадку ж, про який iтиметься у даній публікації, фантазувати не доведеться. Джерел, які стосуються суду Синедріону над Ісусом Христом (саме ця тема, хай і не зовсім новорічно-різдвяна, розглядатиметься «Україною молодою»), не бракує — це передусім чотири Євангелія та значна кількість апокрифічної літератури. От тільки проблема в тому, що названі джерела вступають у суперечку як між собою, так і з реаліями двотисячолітньої давнини, зокрема з деякими елементами римського права, іудейської судової практики тощо. Яким був суд над Ісусом за версією євангелістів — про це нам відомо з Біблії. Яким він однозначно бути не міг — про це говорять сучасні знавці історії та старожитностей. Отже, слово — їм.

Кримінальні авторитети — нині доволі популярні «герої», причому не лише суспільно-політичних газет чи новин телеканалів (тобто тих джерел, де «работники ножа и топора, романтики большой дороги» подаються як документальний сюжет). Про них іще складають кіносценарії, знімаєть багатосерійне «мило», пишуть книжки. (Одна з останніх, до речі, щоб не бути голослівними — Світлани Зоріної — «Кримінальний Київ некримінальним поглядом» — широко і галасливо презентувалася на початку осені в київській «Букві». Книжка якраз «про це», про життя-буття кримінальних братчиків, при цьому твір у Зоріної вийшов, відверто кажучи, ніякий, але з претензіями на проникнення у психологію злочинців тощо, хоча для нас важливим є винятково вибір теми — а він доволі показовий).