Людина живе у світі ризиків. І від цього, як кажуть, нікуди не дінешся. Чи на виробництві, чи в подорожах по землі, воді або ж у повітрі, чи в повсякденному побуті ризики нас не минають. Десь імовірність непередбачених ситуацій більша, десь — менша, але у будь-якому разі абсолютний спокій нам може лише снитися.

Росія, Голландія, Хорватія, Іспанія — погодьтеся, саме ці збірні вважалися фаворитами у своїх парах «плей-оф» чемпіонату Європи 2004 року, і саме вони вибороли «додаткові» путівки на португальський форум кращих футбольних команд Старого Світу. А ось у те, що латиші зможуть здолати опір бронзового призера першості світу 2002 року — збірної Туреччини, вірили, напевно, лише невиправні оптимісти з ризькою чи даугавпілською пропискою. І все ж сенсація сталася, причому ще й яка! Після сенсаційної перемоги з мінімальним рахунком у столиці Латвії на підопічних Олександра Старкова чекало «турецьке пекло» в Стамбулі, витримати яке може далеко не кожна збірна навіть з еліти європейського футболу.

«Уже заблокували...» — «Кажуть, систему вже зламали...» — «Та не буде ніякого голосування — вони там намертво окопалися»... Такими фразами зустрічали вчора один одного парламентарії у майже порожніх ранкових кулуарах Верховної Ради. Усі вже чули, що парламентська трибуна заблокована ще з 9-ї години, а з огляду на те, що цього вівторка першим питанням на порядку денному стояло обрання Генпрокурором тоді ще першого заступника Голови ВР Геннадія Васильєва, хто й для чого окупував президію — було ясно як день: звісно, опозиціонери знову «не хочуть працювати» (репліки з розмови двох «більшовиків»).
Що називається, чув дзвін, та не знав, де він. Як кажуть, «пересічні» нардепи просто були не в курсі, що цього разу «блокадну» місію взяли на себе зовсім не опозиціонери, а їхні опоненти — фракції СДПУ(о) та «Регіони України». Передовий «об'єднано-регіональний» загін оточив президію щільним кільцем зовсім не для того, щоб завадити парламентаріям виконувати свій голосувальний обов'язок, а, навпаки, з «благородною» метою — не дозволити почати блокаду іншим. «Ми забезпечуємо конституційні права народних депутатів», — пояснив журналістам молодий і талановитий есдек Нестор Шуфрич.
Вочевидь, «більшовики» вирішили вибити «клин клином» і вжити «превентивних заходів», адже попри те, що Погоджувальна рада лідерів фракцій і груп напередодні вкотре протягом останнього місяця домовилася про такий-сякий компроміс, навчені гірким досвідом попередніх «домовленостей» парламентарії на «добру волю» своїх опозиційних колег по залу вже не сподівалися.

У кожної нації є свої символи, зневага до яких стає кревною образою для всього народу. Принаймні для того, який ще зберіг національну гідність, як, скажімо, шотландці. Чи не найцінніше, що залишилося у гордих горян, котрі давно вже втратили свою рідну мову й державу, — це традиційна чоловіча картата спідниця — кілт. Цей незвичний одяг завжди був символом мужності й звитяги, якою здавна відзначалися шотландські чоловіки. Тож можна собі тільки уявити всю глибину їхнього обурення, коли бюрократи Європейського Союзу постановили, що кілт — це... жіночий одяг.

«Який би удар не вразив людину, вона в той же день чи на другий — вибачте за грубість — поїсть, і ось уже вам і перша розрада...» — так писав російський класик Тургенєв про швидкоплинність людського горя. Життя, мовляв, з усіма його фізіологічними потребами рано чи пізно бере своє. Навряд чи подібне кредо підходить усім і кожному, однак є воно достатньо промовистим. Хоча б тому, що його, як-не-як, не перший-ліпший Клім Чугункін озвучив, а письменник — зодчий людських душ, окраса російської літератури. Втім мета даної публікації — не дослідження менталітету сусідського народу, а питання відповідальності його влади перед своїми та чужими громадянами.
Йдеться про трагедію 26 жовтня 2002 року, яка заступила собою мюзикл «Норд-Ост» на московській сцені у Дубровці. Вона, ця трагедiя, ще живе в пам'яті, як і захоплення чеченцями «норд-остівських» акторів-акторів, як і їхні вимоги, і залізобетонна впертість офіційної «матушки-Расєї», що відмовилася від перемовин з «терористами», і, нарешті, «переможний» штурм російським спецназом театрального центру, внаслідок чого загинули десятки людей, а дехто з живих й досі відбуває своє «визволення» по лікарнях. Постраждалим було обіцяно компенсацію від російської влади. Однак остання добре тямить у будівництві дамб, але не знає, що таке дотримання власного слова. Тож і чекають «врятовані» «норд-остівці» (серед яких є й українці) по цей день звістки про нараховану компенсацію, проте навряд чи чогось дочекаються.

За внутріполітичними подіями непоміченою залишилася новина, що надійшла з північного кордону: скориставшись українськими проблемами, українсько-російською невизначеністю щодо морського кордону, конфлiктом навколо Тузли, Білорусь заявила, що демаркацію міждержавного кордону жадає вирішувати тільки в комплексі з «вирішенням фінансових проблем у торговельно-економічних відносинах».

Тридцять першого жовтня було відкрито карти. Віктор Ющенко, якого цей день ще більше наблизив до місії офіційно визначеного кандидата в президенти від опозиції, засвідчив, що найсильніші ходи його виборчої кампанії полягатимуть не в цілуванні ікон на Галичині, а охоплюватимуть «святая святих» — тили електорального суперника. Влада, ущільнивши свої лави, не стала розшаркуватися в штучних реверансах і вже за рік до «дня ікс» показала, за якою схемою, якою технологію і з якою упертістю буде реалізовуватися план недопущення перемоги того самого Ющенка. Схема ця вельми скидається на гру ва-банк, і ризикована вона не стільки для її творців — явно знову виписаних із Росії політтехнологів, — як для їхніх наймачів, а надто — для всієї керованої ними країни. Бо сенс технології-2004 — старий, як світ, — розділяй і пануй. І цю нещасну Україну ділитимуть (власне, вже ділять), наче тушу забитої худобини, надвоє. На неросійську і російську, патріотичну й космополітичну, реформаторську й консервативну, прозахідну й зорієнтовану на Схід, праву й неправу, загалом — «ющенківську» й «антиющенківську». Якраз проти ночі Хеллоуїна влада вбралася в куплений у сусідньому супермаркеті костюм Джека-різника й почала не лише свою звичну справу — лякати, а й різати по живому. Правил у гри немає, фішок — повно, а перемагає той, чия «половина» наступної пізньої осені виявиться більшою.

Київське «Динамо» ледь не повторило «подвиг» свого основного конкурента — «Шахтаря», який нещодавно не зміг узяти заплановані 3 очки в домашній грі з «Кривбасом». Величезна перевага чемпіонів над «обезголовленою» «Ворсклою» у першому таймі, яка, щоправда, втілилася лише в один гол, ледь не зіграла з киянами злий жарт після перерви. Господарі поля, схоже, і гадки не мали, що Полтава може й контратакувати. Але, враховуючи, що в основі гостей вийшло чимало вчорашніх резервістів з відповідною мотивацією, небезпека з боку «зелених» виглядала цілком реальною.

Тисячу разів мав рацію хтось із гумористів, саркастично зауваживши, що у нашій державі усі громадяни — герої! Хіба ж ні? Принаймні годі сумніватися у винятковості запоріжців. За вікном упродовж майже тижня — «потрібні» тепломережам «менше восьми» градусів, а батареї опалення досі покриті памороззю! Потеплішало лише у будинках на набережній (тут мешкає еліта). Принагідно дісталося трішки тепла і частині Жовтневого та Бородинського районів. Навіть у Заводському, де базуються індустріальні монстри на кшталт «Запоріжсталі», понад 300 висоток без тепла.

Спершу заспокою апологетів режиму Кучми: знаю, знаю, що обов'язки ректора ЗДУ виконує інша людина — колишній начальник управління екології і природних ресурсів Запорізької облдержадміністрації Валерій Савін. Однак патріотично налаштовані запоріжці певні, що це тимчасово (і випадково!), відтак прогнозують повернення порядного і компетентного професора Толока у крісло ректора. А «турнули» його з цього крісла, вважають незалежні політологи, керуючись не законом і здоровим глуздом, а політичною волею Банкової.