Художник — специфічна професія: дехто абияк мазюкає пензлем по картону чи полотну, щоб потім продати цю незрозумілу мішанину фарб за шалені кошти й отримати «звання» генія, тоді як справді геніальним митцям іноді доводиться помирати від голоду й без даху над головою, не знаючи, що нащадки оцінюватимуть їхні картини мільйонними сумами. Можливо, колись і влада швейцарського округу Люцерн пишатиметься, що на цій землі жив великий митець, а спадкоємці нинішніх чиновників картатимуть своїх дідів за те, що ті не розгледіли великого таланту живописця, імені якого преса Швейцарії, на жаль, не повідомляє. Зате повідомляє, що несвідома люцернська префектура наклала на бідаку штраф у розмірі 200 франків за забруднення місцевого озера. Причому художник завдав шкоди екології саме своєю професійною діяльністю.

6 грудня 1992 року Верховна Рада України прийняла закон про створення українського вiйська. З тих пiр цей день у календарi значиться як День Збройних сил України.

«23 лютого ми святкуємо веселіше, ніж 6 грудня, — розповів 40-річний підполковник українського війська, попрохавши не називати в газеті його прізвище. — Ми ж давали присягу на вірність СРСР. Україні теж давали присягу, але вже після цього. А я вважаю, що офіцер повинен присягати один тільки раз». Пан підполковник, звісно, не представляє думки всіх, хто прийшов у військо до 1992 року. Але настрої частини своїх колег, та й загалом співвітчизників, виявляє. Однак такі переконання не заважають багатьом «розчарованим» військовим щиро вболівати за стан наших Збройних сил. А українському людові — шкодувати «солдатиків», які змушені на півтора року (на флоті — два) відлучатися від дому, аби в незвичних побутових умовах навчитися стріляти з автомата чи... будувати дачу високому керівництву. Як свідчать соціологічні дослідження, з усіх силових структур держави мешканці України найбільше довіряють армії.

Сьогодні розпочнуться будівельні роботи зі зведення Подільсько-Воскресенського мостового переходу. Про це журналістам повідомив учора на виїзній апаратній нараді київський міський голова Олександр Омельченко після того, як разом із начальниками головних столичних управлінь і журналістами об'їхав території, через які простягнеться майбутній міст-велетень.

Людина живе у світі ризиків. І від цього, як кажуть, нікуди не дінешся. Чи на виробництві, чи в подорожах по землі, воді або ж у повітрі, чи в повсякденному побуті ризики нас не минають. Десь імовірність непередбачених ситуацій більша, десь — менша, але у будь-якому разі абсолютний спокій нам може лише снитися.

Росія, Голландія, Хорватія, Іспанія — погодьтеся, саме ці збірні вважалися фаворитами у своїх парах «плей-оф» чемпіонату Європи 2004 року, і саме вони вибороли «додаткові» путівки на португальський форум кращих футбольних команд Старого Світу. А ось у те, що латиші зможуть здолати опір бронзового призера першості світу 2002 року — збірної Туреччини, вірили, напевно, лише невиправні оптимісти з ризькою чи даугавпілською пропискою. І все ж сенсація сталася, причому ще й яка! Після сенсаційної перемоги з мінімальним рахунком у столиці Латвії на підопічних Олександра Старкова чекало «турецьке пекло» в Стамбулі, витримати яке може далеко не кожна збірна навіть з еліти європейського футболу.

«Уже заблокували...» — «Кажуть, систему вже зламали...» — «Та не буде ніякого голосування — вони там намертво окопалися»... Такими фразами зустрічали вчора один одного парламентарії у майже порожніх ранкових кулуарах Верховної Ради. Усі вже чули, що парламентська трибуна заблокована ще з 9-ї години, а з огляду на те, що цього вівторка першим питанням на порядку денному стояло обрання Генпрокурором тоді ще першого заступника Голови ВР Геннадія Васильєва, хто й для чого окупував президію — було ясно як день: звісно, опозиціонери знову «не хочуть працювати» (репліки з розмови двох «більшовиків»).
Що називається, чув дзвін, та не знав, де він. Як кажуть, «пересічні» нардепи просто були не в курсі, що цього разу «блокадну» місію взяли на себе зовсім не опозиціонери, а їхні опоненти — фракції СДПУ(о) та «Регіони України». Передовий «об'єднано-регіональний» загін оточив президію щільним кільцем зовсім не для того, щоб завадити парламентаріям виконувати свій голосувальний обов'язок, а, навпаки, з «благородною» метою — не дозволити почати блокаду іншим. «Ми забезпечуємо конституційні права народних депутатів», — пояснив журналістам молодий і талановитий есдек Нестор Шуфрич.
Вочевидь, «більшовики» вирішили вибити «клин клином» і вжити «превентивних заходів», адже попри те, що Погоджувальна рада лідерів фракцій і груп напередодні вкотре протягом останнього місяця домовилася про такий-сякий компроміс, навчені гірким досвідом попередніх «домовленостей» парламентарії на «добру волю» своїх опозиційних колег по залу вже не сподівалися.

У кожної нації є свої символи, зневага до яких стає кревною образою для всього народу. Принаймні для того, який ще зберіг національну гідність, як, скажімо, шотландці. Чи не найцінніше, що залишилося у гордих горян, котрі давно вже втратили свою рідну мову й державу, — це традиційна чоловіча картата спідниця — кілт. Цей незвичний одяг завжди був символом мужності й звитяги, якою здавна відзначалися шотландські чоловіки. Тож можна собі тільки уявити всю глибину їхнього обурення, коли бюрократи Європейського Союзу постановили, що кілт — це... жіночий одяг.

«Який би удар не вразив людину, вона в той же день чи на другий — вибачте за грубість — поїсть, і ось уже вам і перша розрада...» — так писав російський класик Тургенєв про швидкоплинність людського горя. Життя, мовляв, з усіма його фізіологічними потребами рано чи пізно бере своє. Навряд чи подібне кредо підходить усім і кожному, однак є воно достатньо промовистим. Хоча б тому, що його, як-не-як, не перший-ліпший Клім Чугункін озвучив, а письменник — зодчий людських душ, окраса російської літератури. Втім мета даної публікації — не дослідження менталітету сусідського народу, а питання відповідальності його влади перед своїми та чужими громадянами.
Йдеться про трагедію 26 жовтня 2002 року, яка заступила собою мюзикл «Норд-Ост» на московській сцені у Дубровці. Вона, ця трагедiя, ще живе в пам'яті, як і захоплення чеченцями «норд-остівських» акторів-акторів, як і їхні вимоги, і залізобетонна впертість офіційної «матушки-Расєї», що відмовилася від перемовин з «терористами», і, нарешті, «переможний» штурм російським спецназом театрального центру, внаслідок чого загинули десятки людей, а дехто з живих й досі відбуває своє «визволення» по лікарнях. Постраждалим було обіцяно компенсацію від російської влади. Однак остання добре тямить у будівництві дамб, але не знає, що таке дотримання власного слова. Тож і чекають «врятовані» «норд-остівці» (серед яких є й українці) по цей день звістки про нараховану компенсацію, проте навряд чи чогось дочекаються.

За внутріполітичними подіями непоміченою залишилася новина, що надійшла з північного кордону: скориставшись українськими проблемами, українсько-російською невизначеністю щодо морського кордону, конфлiктом навколо Тузли, Білорусь заявила, що демаркацію міждержавного кордону жадає вирішувати тільки в комплексі з «вирішенням фінансових проблем у торговельно-економічних відносинах».

Тридцять першого жовтня було відкрито карти. Віктор Ющенко, якого цей день ще більше наблизив до місії офіційно визначеного кандидата в президенти від опозиції, засвідчив, що найсильніші ходи його виборчої кампанії полягатимуть не в цілуванні ікон на Галичині, а охоплюватимуть «святая святих» — тили електорального суперника. Влада, ущільнивши свої лави, не стала розшаркуватися в штучних реверансах і вже за рік до «дня ікс» показала, за якою схемою, якою технологію і з якою упертістю буде реалізовуватися план недопущення перемоги того самого Ющенка. Схема ця вельми скидається на гру ва-банк, і ризикована вона не стільки для її творців — явно знову виписаних із Росії політтехнологів, — як для їхніх наймачів, а надто — для всієї керованої ними країни. Бо сенс технології-2004 — старий, як світ, — розділяй і пануй. І цю нещасну Україну ділитимуть (власне, вже ділять), наче тушу забитої худобини, надвоє. На неросійську і російську, патріотичну й космополітичну, реформаторську й консервативну, прозахідну й зорієнтовану на Схід, праву й неправу, загалом — «ющенківську» й «антиющенківську». Якраз проти ночі Хеллоуїна влада вбралася в куплений у сусідньому супермаркеті костюм Джека-різника й почала не лише свою звичну справу — лякати, а й різати по живому. Правил у гри немає, фішок — повно, а перемагає той, чия «половина» наступної пізньої осені виявиться більшою.