Минулого тижня Апеляційний суд Київської області відмовив судді Юрію Василенку в задоволенні його скарги. Колегія у складі суддів Юровського, Мазурка та Радченко, іншими словами, посприяла тому, аби рішення Шевченківського суду (попередньої судової інстанції, яка розглядала скаргу Василенка) вступило в силу. Це рішення полягало у відхиленні скарги Юрія Василенка на дії Вищої Ради юстиції. Остання, як пам'ятає наш читач, направила у Верховну Раду подання про позбавлення його посади судді «у зв'язку з порушенням присяги». Фактично ж за наведеною формулою ховалось невдоволення можновладців, викликане відкриттям Юрієм Василенком кримінальних справ проти Президента Кучми.

Вердикт Шевченківського місцевого суду Києва про закриття «Сільських вістей» (звинувачених у проявах антисемітизму після друку статей професора Василя Яременка) незабаром стане предметом розгляду в суді Апеляційному. Як скоро — це вже залежить від Феміди. Своїм правом оскаржити рішення судді Саприкіної «Сільські вісті» скористались і апеляцію склали, але скільки вона чекатиме на свою чергу, невідомо. За законом, мало б пройти не більше місяця, але хто в нас дотримується законів? Навіть Верховний Суд не квапиться із розглядом справ, що належать до його компетенції, як це засвідчує і справа Бориса Фельдмана, і справа «9 березня» зокрема. Втім це так, до слова... Бо не про це в нас iшлося із завідуючим відділом права «Сільських вістей» Олександром Черевком.

Якої помилки може припуститися людина у своєму повсякденному житті? Може набрати неправильний телефонний номер. Може сісти не в той автобус. Може вийти в капцях з дому, забувши перевзутися. За умов якоїсь феноменальної забудькуватості може навіть потрапити в інше місто та влізти у чужу квартиру (але це лише за умови, що ця людина як чіп п'яна та є героєм комедії «З легкою парою»). Всі інші варіанти ненавмисних помилок ми відкидаємо. Включно з тим, коли міліція «помилково» робить обшук не в тій квартирі, де треба. Щоправда, в нашій історії обшук, на щастя, так і не відбувся: представники правопорядку прибули в один дім, посиділи-посиділи якийсь час та й пішли собі. А перед тим у цілком коректній формі (що було, то було) зіпсували людині настрій абсолютно недоречним і від цієї недоречності неприємним візитом.

Невідомо, яке слово зі сполучення «банальне хуліганство» найменшою мірою підходить до дій народних депутатів з Блоку Тимошенко — Степана Хмари і Олександра Турчинова. Щодо банальності, то, даруйте, хто б казав... Минуло всього лише два з половиною місяці з часу обрання Генпрокурором України Геннадія Васильєва, а вже стає зрозумілим, що через брак свіжих ідей нинішнє керівництво ГП уперто ступає у слід своїх попередників. За приклад можуть стати вже навіть не інтригуючі подання ГП про дачу згоди Верховної Ради на притягнення до відповідальності депутатів від Блоку Тимошенко — Степана Хмари та Олександра Турчинова. Щоправда, у прес-службі Генеральної прокуратури цю інформацію офіційно не підтвердили. Зате її оприлюднив у п'ятницю в присутності журналістів голова Верховної Ради Володимир Литвин.

Державний комітет з телебачення і радіомовлення створив при комітеті Громадську експертну раду із захисту моралі для контролю за моральністю в засобах масової інформації. Про це говориться у повідомленні Держкомтелерадіо. До ради увійшли правозахисники, журналісти, фахівці кіно, представники Міністерства культури і мистецтв, Державного комітету з телебачення і радіомовлення та Національної телекомпанії, — всього 25 осіб. Рада координуватиме роботу зі створення концепції захисту суспільної моралі.

13 березня 2003 року Борис Фельдман, екс-віце-президент банку «Слов'янський», направив до Верховного Суду України касаційну скаргу на вирок, винесений йому Артемівським районним судом Луганська. Нагадаємо, що у 2002 році луганські судді визнали Фельдмана винним у розкраданні грошових коштів та ухиленні від сплати податків, засудивши його до 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Вирок був оскаржений в Апеляційному суді Луганської області, проте там рішення суду першої інстанції залишили в силі.

Bід самого початку всі знаки вказували на те, що Маріїнський палац — не те місце, куди варто прямувати зі своїми журналістськими планами. Саме такий вердикт виніс би мудрий Алхімік, що відслідковує кругообіг всесвіту в мінливих пісках Єгипту. За логікою оракула, постійні перешкоди у спробах записатися на звичайну екскурсію до Маріїнки (проходять ці заходи двічі на тиждень за умови, що не збігаються з проведенням у резиденції урочистостей) протягом декількох тижнів нічого доброго не віщували. Але переважила впертість і цікавість, адже у зв'язку із запланованою реконструкцією потік екскурсантів можуть будь-якого дня призупинити. Зрештою, були і благородні професійні мотиви — донести цікавий матеріал до тих українців, які не мають щасливої нагоди проживати в столиці і щовікенду прогулюватися галереями-музеями.

Рано всі поставили хрест на політичній кар'єрі Святослава Піскуна. Живий таки Святослав Михайлович (як публічна особа — мається на увазі). А то затягнула преса траурний марш: і настрій якийсь не такий був у екс-Генпрокурора на презентації Фонду Олени Франчук (про це «Українська правда» ще у грудні минулого року писала), і заарештують його ось-ось.

Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду.

Умовний конкурс на найбільш уживану абревіатуру останньої декади приніс би, напевне, лаври переможця Центральній виборчій комісії — буквосполучення ЦВК пройшлося тріумфальним маршем по сторінках друкованих та iнтернет-видань. Воно й зрозуміло, бо інформаційний привід наявний: Президент нарешті визначився з дванадцятьма кандидатурами на заміщення вакантних (після звершення каденції) посад членів Центрвиборчкому. Про «кандидатський мінімум» Президента «УМ» уже писала, мимохідь торкнувшись також деяких законодавчих положень щодо ЦВК. Проте закон як такий на наших шпальтах іще не розглядався, хоча час для цього, думається, вже настав.