Чим далі, тим більш чудернацькі справи творяться у нашій державі. От, приміром, віднедавна запроваджена така новація: судді мають складати присягу перед главами облдержадміністрацій. Непосвячені зі сказаного вихоплять, мабуть, передусім слова «присяга» та «судді» й навряд чи відразу вибухнуть гнівом, реагуючи на цю ситуацію. (Бо, на перший погляд, що у тому «неправильного»?).Тож пояснення не завадять. Так, слід визнати, що людство здавна, ще з часів короля Артура абощо, бавиться у складання присяги (хоч і заповідано було на горі Єлеонській не клястися зовсім). Утім зачитані вголос високі слова (та ще й в урочистій обстановці) залишають, напевне, слід не тільки у повітрі, зволоженому шампанським та просякнутому ароматом подарункових букетів.

Гортати старі газетні підшивки — заняття, що викликає протилежні почуття. Спогади про надії, які справдилися, і про надії, котрі надіями так і лишилися, заповнюють оце гортання по самі вінця. Рік тому «УМ» писала про вердикт Апеляційного суду у «справі 9 березня». Рішенням апеляційної інстанції попередній вирок було дещо пом'якшено, проте не настільки, аби тоді, у травні 2003-го, можна було очікувати на швидке звільнення політв'язнів. Нині ж усі вони отримали можливість повернутися до своїх родин. Це те, що вже відбулося. Однак інший момент, пов'язаний із тим, наскільки швидко, безболісно та гармонійно пройде їхня адаптація до світу, не огорнутого звідусіль стінами і гратами, лишається відкритим питанням.

Iдея цієї публікації народилася спонтанно. Був час розманіженого потягування кавусі після трудового дня, коли всім «серйозним» темам уже віддано належне, тож хочеться просто посидіти і потеревенити про своє, жіноче... «А знаєш, — сказала мені моя колега, — я в юності була страшенно романтичною особою, ще й максималісткою, і жити намагалася за Цвєтаєвою». І на моє «що це означає?» почала пояснювати: любити, як Цвєтаєва, будувати стосунки з чоловіками, як вона, et cetera. Ні, наївним таке твердження мені зовсім не здалося. Навпаки, у голові миттєво промчав один рядок, щоправда, не Цвєтаєвої, а Маяковського: «Стать бы мне косноязычным, / Как Дант или Петрарка, / Душу к одной зажечь, / Стихами велеть истлеть ей...». А й справді! Стати б мені Петраркою чи тою ж таки Цвєтаєвою, мати б такі слова, як у неї, написати б про своє кохання... Цікаво, що з того писання вийшло б? Я не про дактилі чи анапести — «техніка» тут не цікава. Я про суть.

Чи полягає повага до читача у тому, щоб, не залишаючи його на самоті з його питаннями, розтлумачити відразу, з перших рядків, хто такий був Сергій Набока? Чи, навпаки, це було б приниженням рівня його поінформованості? Бо насправді навряд чи той, хто взагалі бере до рук газету, ніколи не чув про Набоку. Мені, приміром, хотілося б почати не зі стандартних, як надгробок на цвинтарі, слів про те, що такого-то числа і такого-то місяця Набоці виповнилося б стільки-то років. Звісно, подібне тло вимагають закони жанру... Але набагато яскравіше малюють Сергія не така ось життєва арифметика, а розповідь його матері — Катерини Зеленської (сьогоднішньої гості «УМ») — про те, як вона, приходячи на синову могилу, застає там свіжі квіти... Ось так: мати йде до сина і бачить, що втрата його болить не лише їй одній. Іще хтось пам'ятає, знає, дбає... Хто? На могилі не лежать вінки від «партії та уряду», там просто посаджені ранні весняні квіти, там догорають квітом снопи гвоздик... Хай твоя ліва рука не відає, що робить права... То чи треба ще довго теревенити на тему, ким був Сергій Набока? Він був людиною, яку пам'ятають після його смерті.

Журналіст газети «Сільські вісті» Олександр Черевко зазначає, що його видання не одиноке у боротьбi проти звинувачень в антисемітизмі. Ні, йдеться навіть не про аналогічну ситуацію з іншим українським ЗМІ. Нещодавно «дісталося», як нагадує Олександр, і Мелу Гібсону за фільм «Пристрасті Христові». Гібсон «накликав на себе гнів тим, що за біблейськими сюжетами зняв власним коштом ледь не документальний опис останніх 12 годин життя Ісуса Христа. Є у кінострічці один момент, коли єврейські священики вимагають розп'яття Ісуса. Вони милують убивцю Вараву, а Христа відправляють на Голгофу. Режисер відмовився вирізати ці кадри. Більше того, відстоюючи свою точку зору, сказав, що Голокост не є підставою для переписування історії і Біблії», — зазначає Черевко. I додає, що якби певні сили не звинуватили Гібсона у антисемітизмі, то ніхто б його у фільмі й не знайшов. Бо шукати, власне, нічого. Так само, як і в ситуації з «Сільськими вістями».

Запрошення було несподіваним, але інтригуючим. До редакції зателефонував адвокат Ігор Годецький, який представляє інтереси обвинуваченої сторони у «справі Александрова». Захищає він — ні, не тих, кому нині інкримінують безпосередню організацію вбивства журналіста, а одного з правоохоронців, котрі свого часу «працювали» з Юрієм Вередюком. Тобто схиляли покійного «бомжа», спонукали, змушували його (це вже як кому до вподоби прийдеться) до неправдивих свідчень по справі, до самообмови. Йдеться, зокрема, про Тамбовцева Олега Олександровича — колишнього дільничного одного з міліцейських райвідділків, а нині клієнта пана Годецького, який (за твердженням адвоката) нині знаходиться у «законній відпустці» й підправляє здоров'я десь за межами України...

Те, що наш гарант роздаровує направо і наліво свою книжку («Україна — не Росія»), — його особиста справа. Своя рука, як кажуть, владика, і автор цього творіння має право сплавляти його кому завгодно. Але коли Л.Д. починає роздавати з таким же завзяттям державні нагороди — це вже інша справа. Адже ордени України — не запальнички чи матрьошки, щоб набирати їх повну жменю та везти за кордон як сувеніри. І все ж Кучма доручив Віктору Януковичу вручити орден Ярослава Мудрого меру Москви Юрію Лужкову. Наш Прем'єр, перебуваючи у білокам'яній, завдання Президента виконав: Лужкову було презентовано Ярослава Мудрого 5-го ступеня...

До вівторка останній сніг у Львові розтанув, і з-під снігу зійшли... ні, не молоді паростки цьогорічної травички, а листівки. «Захисти демократію!» — закликали вони звідусіль — з кожної стіни, де ще лишалося хоч трохи місця, щоб притулити лист паперу невеликого формату. Від тих, хто прагнув захистити демократію та відчував у собі бажання відгукнутися на цей заклик, вимагалося одне: прийти у вівторок зранку під стіни обласної ради та взяти участь у пікеті на підтримку голови облради Михайла Сендака. Втім це дещо звужене завдання: йшлося, звичайно, не про одну особу, а про пошук виходу з тієї ситуації, яка склалася з вини «есдепеушної» фракції Львівоблради з пишною та претензійною назвою «Соціальна справедливість».

Добрі наміри заслуговують на схвалення. Проте... Добрі утопічні наміри не заслуговують навіть згадки. Тож, коли Кучма вкупі з Мін'юстом обіцяє компенсувати громадянам шкоду, заподіяну злочином, стає трохи сумно... По-перше, злочинів в Україні трапляється стільки, що жодний державний бюджет не витримає їх матеріального відшкодування. По-друге, уже зараз можна уявити собі, якою буде бюрократична тяганина, викликана доведенням того, що вас, шановні «особи, що постраждали від злочинів», насправді пограбували (або, боронь Боже, згвалтували чи намагалася вбити).

В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими».