Як відомо, процедура всиновлення дітей є складною і марудною. Особливо, коли це стосується іноземних громадян. Проте так уже влаштований цей світ, що скрізь на його теренах гроші вирішують багато речей. Втім ми не знаємо напевно, що спонукало «осіб різних інстанцій» (формулювання Житомирської обласної прокуратури) вчинити річ по-справжньому жахливу. Та, мабуть, таки не за просте «дякую!» ці самі особи віддали трьох місцевих дітей громадянам США, які мріяли про всиновлення українських «бебі».

Я пробула у вагоні для «спецконтингенту» (читай: в'язнів) хвилин п'ятнадцять максимум. Так само, як і решта моїх колег, які цього тижня на запрошення Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової рушили на київський вокзал подивитись, як етапують засуджених. Більше витримати було б складно — це відчули усі. Ніна Іванівна зняла свій шарфик і перекинула через руку жакет, зауваживши, що, «здається, час роздягатися...». Та справа була навіть не в тому, що стояла спека. (Хоча припікало так, що піт з усіх котився градом, даруйте за неапетитну подробицю репортерського буття). Справа в тому, що у вагоні для «зеків» майже абсолютно перекритий доступ повітря. Хтось із журналістів, перед тим як кинутись до виходу з криком: «Ой, дайте скоріше дорогу, скоріше на свіже повітря!», встиг заміряти ту щілину, через яку до в'язнів в'яло течуть затиснуті залізом струмені повітря. «П'ять сантиметрів, ви уявіть собі, п'ять сантиметрів», — гукав «дослідник». Еге ж, уявіть собі. І помножте ці сантиметри на кількість вікон, а потім розділiть на кубатуру вагона і «поголів'я» в'язнів. Втім про поголів'я — це я дарма. Скотину возять краще. Ще й дбають, напевне, щоб якась корова Лиска не здохла в дорозі, вчасно з'їла свій харч та благополучно звільнила від «зайвого» свій сечовий міхур (для українських в'язнів і це проблема — штучно створена відповідальними особами, але проблема). Та про все по порядку...

У понеділок у пообідню пору Печерський суд Києва мав би приступити до чергових слухань у справі за позовом «тимчасово безробітної» Марії Самбур та помічника заступника глави СДПУ(о) Валерія Воротніка проти «Української правди». «Україна молода» і раніш тримала це судове дійство у фокусі, тому зовсім стисло про претензії пп. Самбур і Воротніка до даного Інтернет-видання. Від «Української правди» вимагалося спростування наступного: відомостей про зв'язок Самбур і Воротнік із СДПУ(о) та Адміністрацією Президента; заяв керівника радіо «Континент» Сергія Шолоха про погрози з їхніх вуст; тверджень, що позивачкою Самбур проводилися маніпуляції з листами Гончарова, аби відвести від Кучми підозру у вбивстві Георгія Гонгадзе.

«Мені наснилася моя Оля, я нібито запитувала її уві сні: «Донечко, скажи мені, хто тебе вбив?». Але вона тільки подивилася на мене сумно-сумно, розвернулась і пішла...». Жінка, яка розказує це, ридає так відчайдушно, що мимоволі починаєш плакати разом із нею. «Ви б бачили її рученьки...», — каже вона. 31 липня 2002 року шістнадцятирічній Ользі Анісіфоровій нанесли 53 удари ножем. Жоден із них не вбив її відразу, тож, за висновком судмедексперта, вона помирала протягом тривалого часу. І поки тривала агонія дівчини, вбивця Ольги то сидів поруч із нею, то походжав квартирою, гортаючи її зошити та щоденник і лишаючи на сторінках її ж кров, то зазирав у ванну, де навіть устиг вимитися...

Давні греки казали: кого люблять боги, ті помирають молодими... Милосердні, мабуть, у них були боги, бо забирали душі праведних від мук земних та вели їх у райські кущі, оливкові гаї, туди, де вічно сяє сонце і вдосталь є нектару та амброзії... Милосердні та вже напевне добріші за нинішній український уряд, який всім, хто не помер молодим і дожив до пенсійного віку, недвозначно демонструє свою нелюбов.

Вчорашнє засідання Апеляційного суду Києва, який слухає справу за позовом Антифашистького комітету проти газети «Сільські вісті», почалося несподіванкою. Суддя Людмила Охрімчук, встановивши, за процедурою, особи присутніх, заявила про самовідвід. «У сьогоднішньому номері «Сільських вістей», — сказала вона, — надрукована стаття, де мене звинувачують в отриманні хабара в розмірі тридцяти тисяч доларів. Заявляю, що це наклеп. Ніхто мені ніяких грошей не передавав. Я жодним чином не зацікавлена у розгляді цієї справи. І щоб унеможливити сумніви у моїй безсторонності, я у відповідності до статті 18-ї Цивільно-процесуального кодексу України заявляю самовідвід».

Сьогодні розпочинається чергове судове засідання за позовом Антифашистського комітету, поданого проти газети «Сільські вісті». Місце зустрічі позивачів та відповідачів не змінилося — як і півтора місяця тому, вони побачаться в Апеляційному суді Києва. Проте деяка новація все ж наявна: справа слухатиметься новим складом суду. На даний момент іще не відомо, чи йдеться про заміну всієї колегії, чи лише однієї головуючої — з різних джерел iз цього приводу надходить різна інформація.

Професію народного депутата та вчителя, як відомо, споріднює канікулярний час, що настає в липні і триває до початку вересня. Саме на відпочинок у рідний Львівський округ вчора зранку виїхав на своїй автомашині народний депутат України Андрій Шкіль (фракція БЮТ). Як написали б белетристи, був чудовий літній ранок... Проте лірика обірвалася за кілька кілометрів до Житомира. Приблизно в районі села Глибочиця авто нардепа заблокували дві машини — чорний БМВ та сріблястий «Мерседес». Андрій був змушений зупинитися, після чого, опустивши скло, поцікавився у кількох молодиків, що вискочили з машин, в чому, власне кажучи, справа. Відповіддю йому був сильний удар в обличчя.

Воістину, передвиборча кампанія почалася. Для наших колег з «Української правди» цей початок ознаменувався другим судовим позовом. Цього разу з ним до Господарського суду Києва звернулася донецька обласна організація «Союзу молоді регіонів України». Вона захищатиме честь і гідність у справі проти «УП».

Не так давно «Україна молода» ретроспективно згадувала діяння трьох останніх міністрів МВС, зупиняючись більш детально на нині діючому. Матеріал про генеральних прокурорів України (якщо охопити увагою усіх посадовців, які перебували на цій посаді за роки незалежності) вийшов би ще більш пізнавальним та повчальним. Проте закони жанру накладають певні обмеження на політ думки, тому зараз обійдемося без співставних характеристик. Обмежимось натомість обведенням кола того, що встиг зробити (або не зробити) Генеральний прокурор України Геннадій Васильєв.