Три роки разом, двоє спільних дітей — здавалося б, чим не привід для одруження? Однак Ніколь Річі досі категорично відмовлялася вийти заміж за батька своїх п’ятимісячного сина Спарроу Джеймса та дворічної доньки Харлоу Вінтер Кейт, музиканта Джоеля Меддена. «Наші стосунки — дуже ніжні, ми кохаємо одне одного, але про весілля навіть не думаємо — навіщо псувати такий чудовий союз?!» — так іще недавно відповідала Ніколь на запитання щодо своїх матримоніальних планів.

Чим далі від понеділка, тим добріший ранок.

Виявляється, ще 12 березня 2008 року на Різницькій приховали від громадськості закриття кримінальної справи проти Павла Лазаренка за отримання ним хабарів у період Прем’єрства від подружжя Юлії та Олександра Тимошенків, яке тоді стояло на чолі корпорації «ЄЕСУ». Відповідну постанову про таємне закриття резонансної кримінальної справи в частині обвинувачення учора вперше оприлюднив колишній заступник Генпрокурора Микола Обіход.

У четвер у великому конкурсі Берлінале показали фільми «В дорозі» боснійки Ясміли Жбанич, «Єврей Джюс — зліт і падіння» німця Оскара Рьоглера та «Головоломку» (або «Пазл») аргентинки Natali Smirnoff.

З–поміж інших — дві новини: погана й хороша. З якої почати? Почну з гіршої: наш Мирослав Слабошпицький у конкурсі короткометражних стрічок нічого зі своєю «Глухотою» не виграв. Журі лишилось глухим і не почуло режисерський месидж. Утім засмучуватись не варто: участь у Берлінале сама по собі вже є нагородою. Хоча в кулуарах усе частіше чуються нарікання на відбір фестивальної програми: чи не забагато фільмів про проблеми секс–меншин (іноді вже думаєш — чи ж меншин насправді, так усього цього багато на екрані), про політкоректність (це коли обов’язково про вихідців із Третього світу і їхнє життя в Європі), про соціальні проблеми, відтворювані в суто фактологічній манері, поза художньою аналітикою, і т.д.

Тривалий час авторові цих рядків ніяк не вдавалося збагнути своєрідний магнетизм єпископа Софрона Мудрого. Можливо, розгадка приховувалася в його блискучому інтелекті? Владика вільно володіє шістьма європейськими мовами і вважається одним із найавторитетніших сучасних знавців канонічного права. Чи заворожувала його віртуозна риторика? Професор Софрон Мудрий навчав у Римі ораторському мистецтву вихованців колегії св. Йосафата, а нині — студентів Івано–Франківської духовної академії, яку продовжує очолювати на 87–му році життя. А може, пояснення — в його простоті й доступності? Незважаючи на високий духовний сан, із владикою дуже легко спілкуватися на будь–які теми. Усе це так. І лиш недавно відкрилося: та ж єпископ Софрон (до чернецтва — Степан) за вдачею — жвава, життєрадісна людина, з тонким почуттям гумору і несхоластичною дотепністю.

У любу, як сам каже, Україну він радо переїхав у дев’яності роки, коли з її теренів зникла безбожна імперська влада. Міг повернутися до США, але після довгої розлуки з Батьківщиною обрав дорогу на схід, аби «віддати рештки сил праці з молоддю, зі своїм народом». Під його керівництвом на Прикарпатті розбудовувався Теологічно–Катехетичний духовний інститут, понад сім років владика очолював Івано–Франківську єпархію УГКЦ.

Про Рим, зокрема розташований у його тісних обіймах анклав Ватикан, він знає багато такого, про що не почитаєш у жодному туристичному путівнику чи краєзнавчому довіднику.

Організований поет — це нонсенс, скажете. Розхристаний, мінливий, невротичний, екзальтований — більш підходящі епітети для поета–стереотипу, але Тарас Федюк — наш український феномен: він стриманий, делікатний, іронічний, тонкий, вихований, у нього вірші — справжні, написані понад хмарами і точно записані тут, але при цьому він фантастичний організатор і дуже успішний менеджер. Усі його літературні проекти — будь то видавнича серія «Зона Овідія», в якій за 5 років вийшло понад 40 книжок, чи літературний конкурс «Коронація слова», яким він керував — резонансні і корисні. У травні 2009 року Тарас Федюк очолив журнал «Сучасність», який в українській гуманітаристиці — «наше все». Заснований у 1961 році, він 30 років видавався в Мюнхені, потім у США, з 1992 року виходить у Києві. Нагадаю мимохідь, що оскільки цей літературно–мистецький часопис видавався поза межами підцензурної радянської України, на його сторінках друкувалися передові твори, прогресивні статті, заборонені поети і письменники, історія журналу — це історія української гуманітаристики, літератури і визвольного руху водночас. Довгий час редактором «Сучасності» був Іван Дзюба, потім Ігор Римарук, а в 2008 році в галереї «Лавра» була влаштована бучна презентація «перезавантаженої» «Сучасності» на чолі з головним редактором Віктором Морозом. Оновити і осучаснити головний літературний журнал України їм не вдалося, і в травні минулого року в редакторське крісло покликали Тараса Федюка. Про команду «Сучасності», редакційний портфель і український літературний процес із журнальної дзвіниці поет і редактор розповів журналістці «УМ».

Учора у Верховній Раді відбулося засідання ради коаліції. На ньому представники фракцій Блоку Юлії Тимошенко, Блоку Литвина та «Нашої України — Народної самооборони» обговорювали вихід із кута, в який їх загнав новий регламент. Нагадаємо, закон вимагає для створення коаліції 226 підписів, і Голова ВР Володимир Литвин закликав фракції зібрати належний пакет документів та «автографів». Засідання тривало недовго — в ньому оголошено паузу до сьогоднішнього полудня.