Національний банк України з 15 квітня до 1 червня 2009 року провів перший етап конкурсу «Краща монета року України» (далі — конкурс) у таких номінаціях:

«Наша влада повинна бути страшною для ворогів України!» — такий криваво–червоний напис «прикрашає» портрет Степана Бандери на сайті з кумедною назвою: «Центр політичних досліджень ім. Геббельса». Цей сайт, як і десятки інших псевдонаціоналістичних веб–сторінок, з’явився в українському інфопросторі з початком 2005 року, коли «виникла загроза», що в Україні офіційно буде визнано борців за державність. Такі «інформаційні гачки» під виглядом «національної історії» нескладно закинути у свідомість старих і молодих, які досі ім’я Бандери раз бачили в підручнику і ще раз чули від переляканої вчительки. Гебістський погляд на український визвольний рух як на «банду різунів», є також у сотнях книжок з яскравими обкладинками, у часописах, радіо– й телепередачах. Найбільше «гачків» передається через спілкування з «поінформованими», переповідання «правдивих історій» і навіть анекдоти. Цікаво, що поряд з уявленням «про дикість і жорстокість» українців цей довготривалий інфопроект переконує: найвірнішим другом для деяких українських самостійників була і залишається... Росія.

Історія організованої кримськотатарської «діаспори» у Києві починається з середини 1990–х, коли до київських вишів вступили перші студенти з Криму. Вони створили студентське братство. Дехто, отримавши освіту в США, вирішував продовжувати її в Києві. У Криму жити було непросто, молодь намагалася виїхати в Європу, Америку або в Київ. Воно й не дивно: адже Київ — столиця кримських татар, громадян України. Кримські татари упродовж тисячоліття мешкають у Криму — частині України. До речі, самоназва народу — кримці (Qirimlilar), а «кримські татари» — це термін, який використовували в Російській імперії після анексії Криму. Вірогідно, що невдовзі ми звикнемо називати представників одного з чотирьох корінних народів України саме кримцями. Поки що ж послуговуємося обома назвами.
Нині в Києві навчається близько 300 кримчан–студентів, понад 40 — в аспірантурі. Нещодавно, після захисту дисертації, співробітником Iнституту мистецтвознав­ства, фольклористики та етнології iм. М. Т. Рильського НАНУ стала дослідниця кримськотатарської діаспори у світі Едіє Кангiєва. У вересні 2007 року в столиці офіційно зареєстроване Земляцтво кримських татар, створено сайт. Про його діяльність «УМ» розповідає його голова, кандидат економічних наук Руслан Умєров.

Утім до прохідного списку потрапили далеко не всі охочі. Риску упродовж якоїсь години підвели під порядковим номером 90 — саме стільки дітей (при нормі 56) зарахували ще у першу суботу березня до трьох перших класів навчально–виховного комплексу «Українська школа–гімназія». Зарахування відбувалось «по–дорослому, а контролювати процес прийому дітей на навчання приїхали навіть із постійного Представництва Президента України в Криму. «Однак і досі потік батьків і телефонні дзвінки не припиняються, — зізналась «УМ» директор навчального закладу Наталя Руденко. — Раніше через співбесіду, тестування ми мали можливість добирати здібних, обдарованих дітей. Нині ж хто з батьків не полінувався зранечку встати, дві доби вистояти, тих і дитина зарахована. А що вдієш, коли школа така бажана». Між іншим найбільш організованими цього разу виявилися кримськотатарські родини — їхніх дітей близько третини, хоча торік було всього десять відсотків.

Хрест і меморіальну дошку з відповідним написом встановили на тому місці, де 90 років тому, на початку квітня 1919–го, були страчені учасники відомого миргородського повстання, канонізованого радянським агітпропом як «контрреволюційний заколот» куркулів та петлюрівців. Тож багато десятиліть на нього наводили хрестоматійний глянець за «єдино правильним» курсом історії від «батька народів» Сталіна і використовували реальні факти для спотворення тієї ж таки української минувшини. Задля виховання безпам’ятства у Миргороді та Полтаві з’явилися вулиці, названі на честь «головних жертв заколоту» — братів Литвинових. Їх та їхніх соратників так само показово поховали у братській могилі загиблих «від рук петлюрівців», розташованій в одному з центральних парків Полтави. Щоб висловити своє «фе» новітнім петлюрівцям, полтавські комуністи й сьогодні позують перед телекамерами на фоні тієї могили...

Голова Всеукраїнського братства ОУН–УПА Михайло Зеленчук намагається привернути увагу громадськості, влади та власників «національно–свідомих» ресторанів, зокрема львівської «Криївки» та івано–франків­ського «Бункера», до неморальності використання повстанських назв у розважальних закладах. Наприклад, у розташованому в історичному центрі Івано–Франківська «Бункері», стилізованому під інтер’єр повстанського схрону, незважаючи на високі ціни закусок і випивки, завжди людно.

Із кожним роком дедалі менше залишається людей, які особисто знали президента Карпатської України Августина Волошина. Однією з останніх свідків тих подій є 90–річна сестра Ольга, черниця–василіянка, яка нині живе в Хусті.
На будинку, поруч із хустською Свято–вознесенською греко–католицькою церквою, меморіальна дошка. Із неї дізнаюся, що тут у 1938–1939 роках мешкав Августин Волошин. Нині тут невеличкий жіночий монастир. Дзвоню в електричний дзвінок. До брами виходить молода черниця.

«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» — цим девізом керується видатний громадський і політичний діяч, організатор самвидаву, правозахисник Михайло Горинь», — Так починається коротенька передмова видавця до книги «Запалити свічу», яка вийшла друком у харківському видавництві «Права людини». У книжці, впорядкованій Василем Овсієнком, є низка статей, інтерв’ю та виступів про національно–визвольний і правозахисний рух в Україні, про діяльність в Українській Гельсінській спілці, у Народному Русі, в Українській республіканській партії, у Республіканській християнській партії. Опубліковано тут обидва його вироки, кілька десятків фото. І думкою про свічку дихає кожна сторінка книги.

Центр Хуста, обрамлений вежами греко–католицького, реформатського, римо–католицького та православного храмів, може позмагатися з Ужгородом та Мукачевом. Але, ясна річ, у мініатюрі, адже мешкає тут сьогодні близько тридцяти двох тисяч осіб.
Та не войовничим середньовіччям став відомим Хуст у Європі. Наприкінці 1938–го та на початку 1939 років до маленького, тоді двадцятитисячного, містечка в Карпатах була прикута увага світових політиків та преси. Американські, німецькі, італійські, французькі, британські журналісти, не кажучи вже про сусідів, пишуть репортажі та інтерв’ю з цього досі нікому не відомого краю. Бо саме звідси може початися... Велика Україна. Несподівана карта в тогочасній політичній колоді.
Після того як у щойно проголошеної автономної частини Чехословаччини — Підкарпатської Русі — Угорщина відібрала три найбільші міста — Ужгород, Мукачеве та Берегове, влада перебирається в єдине містечко, що залишилося на її теренах, — у Хуст. Здавалося б, така обкраяна територія без головних центрів, залізниці та урядової дороги не зможе вижити. Ба ні! Народний ентузіазм був величезний, адже закарпатці будували свою державність. І ця державність була українською. Уже 3 грудня 1938 року назва Карпатська Україна стає для цієї гірської землі домінуючою.
Населення Хуста за кілька зимових місяців подвоїлося. Адже сюди переїхали всі крайові установи з Ужгорода та Мукачева, прибуло чимало біженців з окупованої мадярами території.
До Хуста звернуті погляди українців усього світу. Сюди приїжджають Олександр Олесь та Микола Аркас, Роман Шухевич та Олег Ольжич. Тисячі галицьких хлопців нелегально переходять кордон, аби будувати Україну за Карпатами.

«Школи де–юре з українською мовою викладання не є такими де–факто, — йдеться у зверненні громадського руху «Не будь байдужим!» до міністра освіти і науки Івана Вакарчука, що його у День рідної мови школярі передали до Міносвіти. — Це пояснюється тим, що адміністрації загальноосвітніх закладів та вчителі не дотримуються мовного режиму, вживаючи повсякчас російську мову під час перерв, упродовж позакласних заходів, а часто навіть і на уроках. За таких умов у дітей виробляється сумнів щодо придатності української мови для повсякденного спілкування».