Учасники мандрівного театру вуличної сатири «Політичний вертеп» (такою є повна назва проекту) говорять, що вони — поза політикою. І що лише перекладають на мову сцени ті теми, які узурпували ЗМІ. І що, зрештою, хочуть тільки повернути собі акторський хліб, який безсоромно їдять політики, влаштовуючи спектаклі і перетворюючись на блазнів просто посеред білого дня. Проте політична незаангажованість у мистецтві має місце, напевне, лише тоді, коли предметом творчості є розквітлий бузок чи очі коханої. Гра ж у Кучму та Януковича не залишає вибору щодо того, бути чи не бути закам'янілим літописцем теперішніх подій. Останнє — прерогатива інформагентств. Вертеп же (та ще й політичний!) — він на те й вертеп, аби тішити емоційним і гострим дійством.

«Народний депутат Андрій Шкіль (фракція БЮТ) побив сина Валерія Пустовойтенка (лідера НДП) під час подій у видавництві «Новий друк», — заявив учора невтішний батько-парламентарiй. Точніше, ситуація була ще гострішою: «Оробець (член фракції «Наша Україна») тримав його (сина Пустовойтенка) за ремінь, а Шкіль бив», — зазначив Пустовойтенко. От тільки лідер блоку партій на підтримку Януковича «Разом — за майбутнє» забув при цьому додати, що молодик («років під тридцять, зросту майже двометрового» — так описав «потерпілого» «Україні молодій» Андрій Шкіль) штовхав могутнім корпусом народних обранців, явно провокуючи їх на бійку, і при цьому вживав далеко не «парламентські» вислови, зациклившись на фразі: «Шо? Хто? Народний депутат? А ну пашол вон атсюда!»

ПАРЄ чекає на своєчасні «корегувальні дії» щодо виборів в Україні — такою фразою починався прес-реліз, виданий журналістам перед зустріччю з представниками цієї організації. Природно, що перше уточнююче питання торкалося пунктів цих самих «корегувальних дій». Що саме мусить зробити Україна, аби президентські вибори-2004 були визнані демократичними, а процес їх проведення вписувався у загальноприйняті європейські норми? По-перше, зазначив член делегації ПАРЄ Христос Пургурідес, необхідно, аби вся державна міць не була задіяна на користь одного з кандидатів. Держава з усім її чиновницьким апаратом, а також міліцією і військовими повинна стояти осторонь виборчих перегонів. По-друге, додала спостерігач ПАРЄ Ханне Северінсен, головування у виборчих комісіях має бути збалансованим з огляду на ті політичні сили, що беруть участь у перегонах. Це — обов'язкова вимога, підкреслила Северінсен. Нарешті, по-третє, всі кандидати в президенти повинні мати рівні можливості доступу до ЗМІ.

Охайна лікарка, огорнута стетоскопом, як кокетливим жіночим шарфиком, неприродно щасливий шахтар у касці, сексапільна студенточка з конспектами під пахвою — все це «Дбайлива країна», «Працьовита країна», «Вчена країна»... Країна, що визначилася із «вибором-2004», добряче зомбована країна, плакатно-несправжня країна, яка нібито рушить дружнім кроком (робочий поруч з інтелігентом, старість під руку з юністю) голосувати 31 жовтня за Віктора Януковича. Для повноти картини чогось бракує... Чого? Або кого? Як щодо фізіономії збоченця на увесь агітаційний бігборд, що ніжно тулить до себе налякану дитинку жіночої або чоловічої статі, і напису великими красивими літерами: «Кримінальна країна»? Пане кандидате у президенти, дарую ідею! Хто дійсно благословлятиме ваше ім'я у виборчих бюлетенях, так це — вік волі не бачити! — ті, кому ви пообіцяли амністію.

Передусім питання, пошуки відповіді на яке тривають вже п'ятий рік: чи слідкували працівники МВС за Георгієм Гонгадзе? Поколивавшись між «так» і «ні», правоохоронці пристали зрештою на найбільш оптимальний варіант: «не знаємо». Точніше, знати не можемо, оскільки всі документи того періоду, як це стверджує заступник міністра МВС Михайло Корнієнко, знищені. Так, дійсно, підхоплює цей мотив Генпрокуратура, усі паперові сліди стеження за Гонгадзе, якщо вони й існували, нині пішли за вітром. Натомість відомий винуватець подібної «зачистки». Ним, як це випливає зі слів речника ГПУ Сергія Руденка, вважають колишнього начальника Департаменту зовнішнього спостереження МВС України Олексія Пукача. Ліквідація Пукачем документів щодо спостереження за Георгієм Гонгадзе є злочином, підкреслив Руденко. Проте цей злочин позбавляє Генеральну прокуратуру процесуальних можливостей розслідувати дану кримінальну справу, додав він.

«Вони, поляки, нас не люблять», — говорила моя колега і водночас сусідка по купе, коли ми повертались з Криниці Гурської, де проходив XIV Міжнародний економічний форум. «Назви мені хоч пару проявів такої нелюбові», — сказала я. З нами, україномовними і такими, що легко ідентифікувалися у натовпі, брутально розмовляли у готелі? Чи десь по кав'ярнях самовільно брали з нас, не чекаючи нашого на те дозволу, «на чай»? (Хамська ця звичка, між іншим, досить поширена у київських «забігайлівках»). Чи хтось спостеріг неприязний погляд? Особисто я — ні. А втім мета цієї публікації не передбачає заглиблення у етнопсихологічні замальовки. А щодо «люблять — не люблять, плюнуть — поцілують»... Одна стара професорка, в якої я колись навчалася, говорила: «У Новому Завіті сказано: полюби ближнього свого, як самого себе. Отже, полюбіть, діти мої, самих себе. Це — для початку. І не дайте наплювати собі в кашу. А потім ви навчитесь любити й інших, шанувати їх i боронити при потребі...»

Минулої п'ятниці сталася подія воістину непересічна. Наша газета, «Україна молода», виграла суд у «кандидата від влади» Віктора Януковича. Ранг творців правосуддя, які виносили ухвалу на нашу користь, є більш ніж поважним — рішення приймалося на рівні Верховного Суду України. Йдучи на суд, ми не сумнівалися у своїй правоті. Але було б нещирим казати, що ми так само твердо були переконані у нашій перемозі. Адже йшлося не про будь-кого, а про останню букву алфавіту, яка надзвичайно активно пнеться бути першою — і в азбуці, і в державі. До того ж «телефонне право» можновладців іще ніхто не скасовував, тож ми не знали, наскільки незаангажованими будуть наші судді. Проте суддівська колегія (у складі головуючого Миколи Пшонки, суддів Терлецького і Патрюка) виявила достатньо неупередженості і професіоналізму. Тож покидали судову залу ми з матеріально засвідченою правотою газети — із судовим рішенням, де чорним по білому зазначено: «Визнати постанову Центральної виборчої комісії №530 від 13 вересня 2004 (...) в частині зобов'язання Приватного підприємства «Україна молода» (...) опублікувати спростування інформації, викладеної в матеріалі «Бігморди» («У яку копієчку влітає наочне «тому що» кандидата Януковича»), неправомірною та скасувати її в цій частині».

«Ти йдеш на прес-конференцію Васильєва? Там про Ющенка говоритимуть», — запитувала мене колега з іншого видання. Я й сама думала, що Генпрокурор Геннадій Васильєв зачепить передусім тему замаху на Ющенка. Принаймні розпочне саме з цього свою прес-конференцію. Адже подібні заходи будуються саме так: спочатку повідомляють те головне і найбільш актуальне, задля чого й скликали журналістську братію, а потім віддають належне решті тем.

Hаприкінці минулого тижня Генпрокуратура запросила журналістів на «круглий стіл» — обговорити те, як розкриваються (варіант: не розкриваються) справи про вбивства наших колег. Бесіда вийшла доволі специфічною, адже співрозмовники з ГП відразу обмежили потік питань за двома пунктами. Про справу Ігоря Александрова ми говорити не будемо, попередили вони, оскільки ця справа вже в суді. Про справу Георгія Гонгадзе ми теж говорити не будемо, бо... Бо не будемо. І крапка. (Та сама «жирна крапка» від Януковича, презентована Тигіпком). А про кого будемо? Про решту загиблих. Приміром, про одного з українських журналістів, фіналом життя якого стало самогубство — так твердить прокуратура. Він, казали прокурори, був цілковито ницим, абсолютним невдахою, тому й наклав на себе руки. А підтвердженням тої ницості буцімто є те, що він вживав наркотики і навіть, як шепнула на вухо Генпрокуратурі його вдова, мав проблеми зі шлюбним життям.

Наша журналістська група вирушала у Криницю Гурську на XIV Економічний форум у польському вагоні. Вагон міжнародного зразка і в ньому українська провідниця — ці «він» і «вона» виявилися дуже невдалою парою. Бо, з одного боку, дивували притаманнi лише нашим вагонам СВ-класу раковини з водою прямо в купе, плюшеві диванні подушки, шафи з дзеркалами, мінеральна вода у спеціальному відсіку і тому подібні «прибамбаси», а з другого — ходила серед усього того багатства якась розгнуздано-хамовита особа, тішилася своєю дрібною владою над спраглими душами і з причин цілковито незрозумілих відмовлялась принести чай (явище, з яким особисто я у потягах стикаюся вперше). Я подумала тоді: чи не виглядатиме саме так Україна у лоні Євросоюзу? Як ця лінькувата і малоприємна пані на тлі європейського вагону? Принаймні переформулюю питання, чи не бачать європейці нас саме такими, говорячи мовою гендерних студій, — «недоістотами», здатними лише на руйнацію позитивних напрацювань? Адже перший висновок, який я зробила, послухавши «чужоземних» промовців на семінарах у Криниці, був такий: Європа не в захваті від України, вона не надто нам довіряє, вона ще вичікує... І говорить Україні, як бюрократи радянських часів: «Зайдіть наступного місяця, числа так після 31-го, от тоді й побачимо, що ми можемо для вас зробити...».