На початку цього року доповідачки ПАРЄ Ханне Северінсен та Ренате Вольвенд уже навідували Україну й обіцяли зняти контроль за нашою державою в недалекому майбутньому - у 2007 році. Тепер вони знову нанесли візит, і знову прозвучала та сама обіцянка, але виконання її вже дещо відтермінувалось - йдеться про фініш моніторингу щонайменше наприкiнцi 2007-го.

Перший шок від призначення комуністки Ольги Гінзбург керівником Державного комітету архівів України, думається, вже минув. Час спитати, а чи були підстави для такого шоку? Ярослав Кендзьор, народний депутат і знаний рухівець, не лише висловлює переконання у наявності подібних підстав, а ще й змальовує достатньо чорну картину животіння архівів під проводом пані Ольги.

«Вас, дєвушка, шо-то не устраіваєт?» — продавщиця з київської Петрівки суворо зсунула брови, спочатку неправильно зрозумівши моє белькотіння «Ой, а що це у вас — Дженіфер Лопес? А це — Брітні Спірз? А де... гм... Анна Ярославна французька, як вона сама про себе рідною кирилицею накреслила — «Регіна»? Чи якась інша відома феміна — тільки наша, українська?!» Коли ж усі непорозуміння були усунуті, ми розсталися з тьотею Сашею найліпшими приятельками: я пояснила їй, що збираю школярські зошити для колекції, і мене цікавлять їхні обкладинки найрізноманітнішого штибу (але Вінні-Пухів прошу мені більше не пропонувати — їх та інших мультяшних почвар маю вже досить). Моя нова знайома, напаковуючи мені торбинку з зошитами, тільки кивала головою: мовляв, клієнт, який платить гроші, завжди правий, хай які б там у нього не були заскоки...

Потебенько—Піскун—Васильєв—Піскун: вервечка цих достойників на посаді Генерального прокурора не надто сприяла таким речам, як — даруйте за дуже тривіальне формулювання — «змiцнення законності та правопорядку» або ж «подальше перетворення України на правову державу». Натомість усі вони безнадійно застрягли у справі Гонгадзе, тож далі їхню характеристику можна навіть не продовжувати: достатньо й того, що за п'ять років ці троє персон не подужали розкрити одну кримінальну справу. Справу непросту, але цілком придатну до розкриття, складність якої, до речі, полягає головним чином у необхідності маневрувати між тими чи іншими інтересами теперішніх та колишніх високопосадовців. Та, зрештою, ці міркування — вже перегорнута сторінка, адже в листопаді минулого року Генпрокуратуру очолив Олександр Медведько — Верховна Рада більшістю голосів підтримала його кандидатуру (запропоновану Президентом) і цим поклала край претензіям Піскуна, котрий, як подейкують, усе ж не покладає сподівань відвоювати крісло керівника ГП через суди...

Роль окремо взятої особистості в теперішніх українських подіях настільки велика, що відразу після обрання Івана Домбровського головою Конституційного Суду почалися розмови про те, хто, в свою чергу, очолить Суд Верховний? Мовляв, якщо в КСУ чільну посаду зайняла людина «президентсько-нашоукраїнська», то керівне крісло у ВСУ має відійти комусь із Регіонів чи БЮТу. Так би мовити, для підтримання рівноваги судово-конституційних терезів.

Уже півтора з лишком року, як усі ми, і журналісти зокрема, живемо «при Ющенкові», тобто за новим часом (це не комплімент владі, а констатація справді інакших умов життя). І це, безумовно, провокує природне запитання: які негаразди з числа тих, із котрими стикаються (або створюють самі) українські медіа, можна вважати найбільш актуальними і серйозними тепер?

Львівські журналісти виступають категорично проти відновлювальних робіт, що ведуться у центрі міста. Ініціатори цих робіт називають їх «реставрацією», медійники — «вандалізмом». Кожен залишається при своїй думці, тож представники ЗМІ вдаються до перманентних протестів, перебудова триває, а отці міста продовжують своє (не?)вдале керування. Щоправда, останнє вдається не завжди — днями преса знов пікетувала мерію з вимогами припинити будівельні заходи «на честь» 750-річчя Львова. Під мерією тоді зібралося близько сотні журналістів, робота місцевих депутатів була зірвана, розповіла «УМ» наша колега з львівської філії каналу НТН Вікторія Балицька.

Якийсь час тому на інтернет-сайтах (особливо столичних) можна було побачити заголовки на кшталт: «Пирогів у небезпеці». Iшлося не про чергову пожежу, яка могла б винищити відомий київський музей народної архiтектури та побуту. Iшлося про інше — незаконну забудову прилеглих до скансену земель. Ситуацію вирішила дослідити «Україна молода». I дещо нам вдалося дізнатися, хоча головне питання — хто саме підбирається до Пирогова — наразі лишилось без відповіді.

Судові слухання у справі про вбивство Георгія Гонгадзе, що після перерви відновились в Апеляційному судi Києва 14 вересня, за свою нетривалу історію спровокували цілу низку нарікань. І конфлікти з пресою, яку на початку процесу виставляли iз зали засідань (особливо бурхливо події розгортались пiд час перших засiдань, коли медійники навіть написали колективну скаргу на брутальність конвою) — найменший із приводів для цих нарікань.
Із пресою чи без неї, але процесу як такому закидали наступне: без головних фігурантів справи, до яких традиційно відносять Леоніда Кучму і його «силове» оточення, без покійного міністра Кравченка, без генерала Фере, що й по цей день перебуває у комі, без — врешті-решт! — Олексія Пукача, принишклого десь поза межами досяжності українських правоохоронців, — суд над убивцями Гонгадзе виходить половинчатий і зовсім не такий, яким його собі уявляла громадськість. Свої контраргументи щодо цього «УМ» повідомила адвокат Мирослави Гонгадзе Валентина Теличенко — всі вони викладені нижче.
Що ж стосується трьох колишніх міліціонерів, нині «прописаних» на лаві підсудних, то тут пані Валентина відкидає будь-які паралелі з Юрієм Вередюком, нині покійним обвинуваченим у справі про вбивство Ігоря Александрова (котрий, зауважимо, свого часу так само детально розказав і показав під час слідчих експериментів, яким чином він позбавив життя донецького журналіста). Та все ж після розмови з нею стає очевидно: процес значною мірою побудований на зізнаннях підсудних. Чи варті вони такої вже беззастережної довіри? Кожен може судити про це в міру своєї обізнаності з подібними прецедентами, один з яких — Вередюк — згадувався вище. Хоча, з іншого боку, свідома «помилка» одних слідчих не мусить компрометувати їхніх колег до кінця віку. Тим паче що доказову базу, яка містить аргументи на користь вини підсудних, суд ще не досліджував, говорить Теличенко.
Відтак — у шосту річницю зникнення Георгія Гонгадзе — ми всі чекаємо на переконливий фінал судових слухань. Бути йому чи не бути — відповідь на це зараз — у руках суддів.

На початку цього року — шостого року з моменту зникнення Георгія Гонгадзе — в Апеляційному суді Києва розпочалися слухання справи про його вбивство. Однозначну оцінку судовому процесу в цій справі дати складно. Ми не говоримо про справедливість вироку як такого (до нього ще далеко), ми не говоримо про роботу суддів Ірини Григор'євої, Жанни Єленіної та трьох народних засідателів — ми говоримо про перші, хай навіть поверхові, враження від слухань, які, всупереч намiрам нової влади, так і не стали «процесом року», «подією року», «сатисфакцією року».