День українського війська — 14 жовтня — відзначають і солдати дивізії СС «Галичина» та їхні прихильники. Політичні дискусії перетворили старих вояків чи то на кривавих убивць і зрадників, чи на борців за волю України. Такі діаметрально протилежні оцінки дивізійники отримали з огляду на приналежність до німецьких підрозділів «Ваффен–СС» та організаційну роль Військової управи Українського центрального комітету (голова — Володимир Кубійович).

14–та гренадерська дивізія військ СС «Галичина» була створена з добровольців Львівщини, Івано–Франківщини, Тернопільщини й Волині у квітні 1943 р. з метою боротьби проти більшовиків на боці німців. Спершу до дивізії записалося 84 тисячі охочих юнаків і чоловіків, що мешкали на території західноукраїнських областей, окупованих нацистами; зрештою відібрали 13 тисяч. Після розгрому в липні 1944–го в оточенні під Бродами дивізія була переформована, боролася з червоними партизанами у Словаччині та Югославії, воювала в Австрії. У квітні 1945 р. цей підрозділ присягнув Україні під назвою «1–ша Українська дивізія Української національної армії», але проявити себе так і не зміг, бо 7 травня він відійшов у зону британської окупації, після чого дивізійники були інтерновані.

Не вдаючись у дискусії, хотілося б зауважити, що в підрозділі були не книжкові персонажі, а реальні люди, життя яких не обмежувалося війною. У дивізії, через яку пройшли десятки тисяч українців, діяли духовий і джазовий оркестри, футбольні команди тощо. Успіхи у спорті — окрема тема. Ними дивізія завдячує тому ентузіазму, з яким молодь у 1943 р. зустріла новину про формування регулярного українського збройного підрозділу.

Співорганізатори з УЦК наголошували: служба в дивізії «Галичина» — почесний обов’язок кожного українця, що хоче жити в незалежній державі і зневажає комуністичний режим. Потік українських юнаків, охочих влитися в дивізію, посилювався, чим ближче підступала радянська армія. Тисячі з них склали голови в кривавій м’ясорубці. Решта — врятувалися в західному полоні й еміграції.

«Хлопці, ну нерви ж не залізні», — у розпачі вигукнув один з уболівальників на стадіоні «Динамо» за десять хвилин до завершення матчу Україна — Голландія. Чи то наші дозволили гостям створити черговий небезпечний момент біля воріт Дениса Бойка, чи атака українців закінчилася черговим неточним пасом — неважливо, таких подій того вечора вистачало. Потішивши виїзною перемогою в Роттердамі, підопічні Павла Яковенка позавчора ввечері серйозно полоскотали нерви своїм уболівальникам у повторному поєдинку. Поразка з припустимим рахунком вивела на Євро–2011 таки нашу команду.

Сьогоднi я сам собi ставлю запитання i намагаюся знайти вiдповiдi.

Вертикаль. Навiщо? Обiцяли ж самоврядування.

По всiй Українi вибудовано так звану вертикаль «сильної» влади, яку представляє сама Партiя регiонiв. І що вигадали — новий свiжоспечений закон про вибори до мiсцевих Рад передбачав, що в перегонах братимуть участь лише партiї, зареєстрованi не пiзнiше року до виборiв. Такою, виявляється, є лише Партiя регiонiв. Блоки не брали б участi у виборах, мажоритарка — пiд пресом вертикалi, самовисуванцiв чи висуванцiв вiд громад, iнших партiй блокуватимуть. І ми мали б «єдiновластiє», «єдiноначалiє», «стабiлiзацiю» i, як казав патрiарх всiя Росiї Кирил, «єдiномислiє»...

Недавно по Одеському телебаченню виступали пани Табачник, Костусєв, Марков та «губернатор» Матвiйчук, дiлилися своїми планами про подальше обрусiння українцiв. Та, мабуть, у свiтi немає такої країни, де високопосадовцi виступали б по телебаченню та в розмовi з журналiстами i з народом не державною мовою! А в нас Партiя регiонiв дозволяє це собi...

23 вересня ц. р., вiдкриваючи вечiрнє пленарне засiдання, перший заступник Голови Верховної Ради А. Мартинюк сповiстив, що засiдання вважає вiдкритим, бо зареєструвалися 409 карток. І ще раз пiдтвердив, що — «карток». Дивує, чому вiн не назвав їх «народними». Фактично вони заслуговують на таке звання, бо присутнi в сесiйнiй залi 50—60 нардепiв (народнi картки) дали 240—250 голосiв «за».

Учора в Києві, у «спальному» районі Теремки–2, відбулося освячення храму Преображення Господнього. Дійство на вулиці Касіяна, 1 очолював митрополит Київський і всієї України (УПЦ Московського патріархату) Володимир. Здавалося б, пересічна подія. Але заковика в тому, що новий великий релігійно–культурний комплекс відпочатку планувався як доповнення до церкви Бориса і Гліба Української автокефальної церкви, розташованої поруч. І ще за кілька днів до приходу московських «церемоніймейстерів» служби в новому храмі правили священики незалежницької УАПЦ, зокрема колишній народний депутат від «Нашої України» о. Юрій Бойко. Але після приходу до влади Януковича і К° храм УАПЦ на Теремках став своєрідною «тушкою» — його забрали в УПЦ МП. Зведенням нової церкви займалася компанія «Ліко–холдинг» нардепа–«регіонала» Ігоря Лисова, і тепер спонсор вирішив, що «послідовніше» буде віддати Божий дім іншій православній структурі — провладному Московському патріархату.

Автокефали, разом із настоятелем храму Бориса і Гліба отцем Юрієм Бойком, шоковані таким поворотом подій: у новій церкві вони молилися впродовж чотирьох років, пан Лисов довгий час був для них мало не найкращим другом, а тепер знайшов юридичні зачіпки, аби змінити конфесійну приналежність храму.

Уже кілька тижнів мешканці Приірпіння, що під Києвом, передають iз вуст в уста дивні чутки: мовляв, мером міста Буча бажає стати син Президента — Віктор Янукович–молодший. Нібито саме через це в чинного голови Бучанської міськради Анатолія Федорука мало шансів на переобрання. Але якщо бучанці не бажають, щоб тут правив хлопець iз Донецька, варто голосувати за нинішню владу міста. Відзначу, що, коли до редакції «УМ» уперше зателефонували читачі з Бучі й повідомили цю «сенсацію», автор не повірив та сприйняв усе це за недотепний жарт. Утiм байки про Януковича–мера активно обговорювали пасажири приміських електричок та «маршруток», а згодом навіть депутати Ірпінської міськради!

На підприємствах виправних установ Харківської області за дев’ять місяців поточного року виготовлено товарної продукції на 55,2 млн. грн., що складає понад 152,5% рівня минулого року, повідомляє УНІАН. За словами помічника начальника управління Держ­департаменту з питань виконання покарань Юрія Чумака, в цьому році на 1200 осіб (на 54%) збільшилася й кількість засуджених, які в цьому році побажали працювати на оплачуваних роботах. Адже нині за ґратами можна непогано заробити, було б бажання.