...24 вересня 1941 року на Хрещатику, як пише очевидець, здригнулася земля і потемніло небо. Будинки злітали у повітря або палали у вогні. Скрізь палахкотіло полум'я і до хмар здіймались стовпи диму. То Червона армія, відступаючи, залишала по собі румовища. Звісно, що навіть по цей день руйнацію Києва приписують винятково німцям. Без жодних сумнівів, вони також доклали рук до нищення столиці. Але пізніше — в листопаді 1943-го. А на початку війни окупанти дивились на зайняте ними місто як на власність, з псування якої їм не було б ніякого зиску. До того ж, вже наступного дня німці розшукували причетних до вибухів на Хрещатику і розстрілювали їх. Та й зрештою, у свідомому та цілеспрямованому нищенні СВОГО проглядає питома риса саме радянського мислення чи способу життя, настільки відмінного від усіх інших суспільних устроїв, що помилитися з авторством чину просто неможливо. А ще раніше — у 1934-му — більшовики висадили у повітря Михайлівський Золотоверхий собор. І не тільки його — мартиролог Києва довший, ніж плач пророка Ієремії за зруйнованим Єрусалимом. «Народна» влада нищила безцінні пам'ятки так хвацько, що позаздрити міг будь-який хан Батий.
Власне, зараз у місті відбувається те саме, тільки ще драматичніше. Адже нинішній столичній громаді ніхто не спускав мера згори — самі обирали! І тут, мабуть, прикрість ще більша, ніж присилувана «любов» українців до більшовиків. Але в цьому, водночас, і надія. Бо навіть якщо нашого міського голову не заберуть до себе ані марсіани, ані регіони (є інформація, що Черновецький не проти бути у виборчому списку ПР), кияни зможуть переглянути свій вибір. Це буде непросто, але це буде. Зрештою, на кін поставлено забагато.

Чим далі від Леніна, тим більш тих, хто разом із ним тягав колоди на суботниках. Правило колоди спрацьовує безвідмовно, в тому числі й у випадку з Помаранчевою революцією: книжковий «оранж-бум» триває.

Ольга Герасим'юк, номер шостий у попередньому виборчому списку блоку «Наша Україна — Народна самооборона», вважає, що не варто цікавитись окремо журналістами, які йдуть у політику. Адже з тим же успіхом можна питати, чому депутатами стають банкіри, адвокати чи науковці. І все ж різниця є: журналісти мали свою трибуну і до потрапляння в лави парламентаріїв. Інша річ, як вони її використовували. Чи варто посилатися на те, що екс-медійник, ставши нардепом, набуде таких важелів впливу, яких він не мав доти і вирішить усі проблеми колег по цеху? Ні, не варто, бо непереконливо. У цьому сенсі можна згадати ситуацію з нардепом від «Регіонів» Калашниковим: притягнути його до відповідальності за напад на знімальну групу каналу СТБ не змогли ані «звичайні» журналісти, ані нардепи від опозиції в залі Верховної Ради.
Опиняючись у парламенті, журналіст автоматично переноситься в інший цех. Ольга Герасим'юк — чи не єдиний приклад поєднання роботи в парламенті та в телевізійній студії. Популярну програму «Без табу» про незбагненні повороти людських доль вона веде і з мандатом нардепа, стаючи таким чином «двічі народною». При цьому Герасим'юк — одне зі свіжих облич «Нашої України»; вона в курсі всіх поточних подій та настроїв у блоці, активно працює на його користь і, без сумніву, працюватиме також у парламенті наступного скликання.

Джерела «УМ», які побажали залишитись неназваними, виказали нам останню піар-розробку штабу Януковича. Створено ролик, де чинний Прем'єр з'являється в образі зеленого велетня Шрека, а Президент — в образі малорослого й слабкого лорда Фаркуада, Шрекового мультиплікаційного супротивника. Хід блискучий і нестандартний. Адже Шрека люблять і знають — так, він не Гамлет і не Дон Кіхот, у нього смердить з ротяки, він хаває суп із жаб, може гучно відригнути або й пукнути, а може — i заїхати в мармизу, колись був людожером, а тепер рятує малозабезпечений казковий люд, який Фаркуад довів до повного зубожіння. Словом, згідно з фільмом «Шрек-1», головний герой — хоч і потвора та хам, але «по жизні», «в натурє» — свій чувак, до того ж сильний. Проти Фаркуад — нікчемна дрібнота на коротеньких ніжках, а ще й тиран, самодур, підтримуваний хіба що власною гвардією, але аж ніяк не народом.
Задумка красива, нічого не скажеш, якби не два «але». По-перше, невідомо, чи сподобається Рінату Ахметову бути віслюком? По-друге (і головне), чи сподобається мультик синьо-білому електорату в цілому? Перефразовуючи рекламу прального порошку, «тьотя Ася» може і не в'їхати... Хтозна, чи дивляться на Донбасі Шрека взагалі?
Але масовану телерекламу Партії регіонів, запущену ще наприкінці червня, там дивляться точно.

Відразу заанонсую: в інтерв'ю з Забужко не буде питань про сприяння з боку держави вітчизняному видавцеві, про дубляж фільмів українською мовою, про те, чи складно досягти визнання за кордоном, про гонорари, про доцільність/недоцільність Шевченківської премії, про фемінізм, дострокові вибори чи глобальне потепління. Зізнаюсь також у тому, що ця бесіда є типовим прикладом використання службового становища у приватних цілях.

Києво-Могилянська академія - це, безсумнівно, не просто вищий навчальний заклад. Це стиль освіти, стиль виховання, стиль реагування молодих умів на всі значимі суспільні події. А ще це позбавлення Леоніда Кравчука звання почесного доктора НАУКМА, це лист-звернення до Віктора Януковича з вимогою відмовитись від президентських претензій (ідеться про 2004 рік), це епіцентр та інформцентр Помаранчевої революції.

Перше, що спадає на думку при словах «Крим» і «військові», це - 17-й рік. Не той, що був, коли стріляла «Аврора», а той, що буде, коли у 2017-му з Криму піде Росія. У сенсі: передислокує з півострова бази Чорноморського флоту РФ. І зробить це, хочеться вірити, не тільки без жодного пострілу, а й без затягування процесу. Проте все це - політична буденщина.

Генеральна прокуратура України оскаржила рішення Печерського районного суду, яким було скасовано постанови про порушення кримінальних справ, пов'язаних із захопленням будинку Генпрокуратури, повiдомляє «Українська правда». Йдеться про події 24 травня цього року, відповідальність за які, на думку Генеральної прокуратури, має нести керівник МВС Василь Цушко.

Чому наші депутати ходять «на роботу», тобто в парламент? Тільки давайте не приймати як відповідь пафосну рацею на тему служіння інтересам народу Україну. В усякому разі приймати не від усіх. На суто меркантильному варіанті (мовляв, треба ж народним обранцям «відбити» гроші, вкладені у прохідне місце?! Ось і роблять вони свій власний маленький чи не дуже бізнес, не сходячи з парламентського сідала) теж не будемо детально зупинятись. Бо нецікаво... Отже, навіщо тоді?

Уже давно минули ті дні, коли головних новин і подій чекали від Конституційного Суду України. В політичному пасьянсі карти лягли так, що доля дострокових виборів (остаточно узгоджених між Президентом, Прем’єром і екс-спікером Верховної Ради) тепер залежить від тих рішень, які прийматиме Центрвиборчком. Зокрема, від того, чи обнулить ЦВК списки «Нашої України» та БЮТ, чи, навпаки, ухвалить введення у гру нових депутатів від вказаних фракцій – замість тих, які склали свої мандати. В останньому випадку Верховна Рада знову стає (за версією коаліціантів!) правомочною. Втім про такий варіант розвитку подій ще рано думати. Поки що ЦВК спромоглася вирішити інше, «простіше» питання – закріпити за своїми членами окремі регіони України.