Хіба що літературознавці, яких у нашій країні менше, ніж політичних партій, знають про існування двох варіантів цієї повісті. Перший «Бульба» вийшов у Гоголевій збірці «Миргород» у 1835 році, другий — у 1842-му. Перший Тарас Бульба не згорів на ляському вогні. І в першому «Тарасі Бульбі» Микола Гоголь ще не виступав політтехнологом російської імперської ідеї.

Почнемо все-таки з приємного. Книжкового Ющенка хотіли. Навіть убити хотіли не якимись сумнівними японськими рибними рулетиками, а поцілунком. Дамочка намастила губи отруєною помадою апельсинового кольору і... передумала. Перемогла жіноча доброта і відповідальність за долю України.
Ще один приємний факт — переклад детектива Жерара де Вільє «Вбити Ющенка» належить таланту Євгенії Кононенко.

Юлія Тимошенко зуміла зчинити рейвах не тільки в Україні, а й у Польщі. Серед гучних заяв у ефірі «Інтера» Юлія Володимирівна згадала начебто «між іншим» і про те, що поляки після дзвінка Віктора Ющенка позбавили її звання «Людина року Центрально-Східної Європи», яке хотіли вручити на Міжнародному економічному форумі в Криниці. Світло рампи, в якому виступала Юлія, кинуло таку некрасиву густу тінь на «наших адвокатів у Європі», що польський державницький мозок стрепенувся і запрацював. Працював довго — два дні, але правильно.

Малопомічений аспект політичної кризи, на якому варто закцентувати увагу, — криза вдарила під дих міжнародному авторитету України. Синонімом України в очах світової спільноти на найближчі шість місяців стала нестабільність. В останні дні відбулася редукція символів та ідей вільнодумного, демократичного Майдану, що болісно для нас засвідчили заголовки вчорашніх провідних світових видань — «Гнилі апельсини», «Кінець Помаранчевої революції», «Оранжева тривога», «Помаранчева революція пожирає своїх дітей».

Ситуація в Білорусі безнадійна. Від демократії не залишилося нічого, а від національного відродження, яке захлинулося в 1994 році, з приходом до влади Олександра Лукашенка, — хіба що найвища державна нагорода, орден Франциска Скорини. Наразі немає підстав очікувати на демократичні зрушення, а тим паче на повстання в цій країні з перебитим національним хребтом.
Якщо немає підстав, то їх створюють або спонукають до створення. Так думають у Варшаві та Вільнюсі. Решта Євросоюзу воліє дистанціюватися, бо консолідована думка така: у Білорусі стабільно погана, непоправна ситуація, і якщо чекають на країну найближчим часом якісь політичні ексцеси, то тільки найгірші, на зразок андижанського розстрілу. Що може вчинити Захід, окрім як, заткнувши носа, відсахнутися від смороду цих найгірших решток СРСР? І яку політику повинна повести Україна, одна з найближчих сусідок з іще свіжою революційною пам'яттю?

«Хай буде світло!» — сказав колись один польський електрик і почав різати комуністичні дроти. Він за життя став легендою. Живих героїв шанують не так палко, як мертвих. А проте Лехові Валенсі вдалося залишитися на п'єдесталі поваги і, попри не вельми успішне президентство в 1990—95 роках, не перетворитися на контраверсійну постать в історії своєї країни.

Відтоді, як Україну оголосили незалежною, минуло 14 років. Чортова дюжина з «надбавкою». Все сутнісне криється саме в ній, отій річній «надбавці» до наших вражень, рефлексій, розчарувань, усе найцінніше і саму міру цінності ми пережили за останній рік. Держава, в якій ми живемо, завдяки нашим же спільним зусиллям стала такою, яку не соромно назвати Батьківщиною. Найцінніше, що всі ми здобули, — це можливість не «контра спем сперо», тобто не без надії сподіватися, а з надією.
Минулого року «УМ» попросила 13 авторів — письменників, інтелектуалів — написати про свою Батьківщину-13. Перечитуєш ці тексти навіть з певним здивуванням — яким усе-таки напруженим був суспільний нерв, якою зневірою, а подекуди й прокляттям дихалося ще минулого літа! Микола Рябчук писав тоді про «українців з перебитими хребтами — пластиліновий народ», Максим Стріха називав процеси, що відбуваються в державі, «буттям, яке вбиває». Марія Матіос назвала Вітчизну «Україною від лукавого», Володимир Єшкілєв оцінив «Батьківщину як втрату», Павло Вольвач — як «країну напівтонів, країну впівсили». Андрій Курков визначив, що «за словом «Україна» ховається не країна, а територія», а Сергій Жадан вирішив, що це все-таки держава, але «держава, яка ненавидить тебе просто так — за сам факт твого в ній існування». Юрій Андрухович поставив діагноз 13 рокам державності: «Незалежність, яку було здобуто дещо зненацька, ...а потім викрадено».
Це був усе-таки рік прориву — хоча би у сподіваннях і настроях. Ми всі жили, писали, стояли на Майдані, кричали і захлиналися не марно. Вона повернулася, Батьківщина. «УМ» попросила кількох авторів минулорічного проекту «Батьківщина-13» оцінити зміни за рік відтоді.

Про ексцеси на завтрашніх урочистостях, що символізуватимуть перенесення центру греко-католикiв зі Львова до Києва, відверто заявило саме «Братство» Дмитра Корчинського — організації, міра і напрямок радикальності якої визначаються винятково на закулісних політичних торгах.

Місце і час події відомі — 21 серпня, 10 ранку, вулиця Микiльсько-Слобідська на Лiвобережжi, де предстоятель УГКЦ Любомир Гузар служитиме літургію біля недобудованого собору — майбутньої патріаршої кафедри. Характер обіцяних «ексцесів» — ні. Коли читаєш на сайті www.bratstvo.info таку погрозу, мимоволі згадуєш побиття людей на Софійському майдані влітку 1996 року, під час похорону патріарха УПЦ КП Володимира.

Hа сайті «Пори», яка 1 серпня нарешті отримала від Міністерства юстиції cвідоцтво про партійну реєстрацію і відтак має намір іти на парламентські вибори-2006, у розділах «Лідер» та «Партнери» — порожньо. Є і чимало інших пустот, які доведеться заповнювати в процесі швидкісного партбудівництва. Швидкісного — бо часу для наповнення та покращення вкрай мало: неофіційно серйозна передвиборча кампанія почнеться вже за місяць.

Коли в Юлії Тимошенко, щойно вона повернулася з візиту в Париж, запитали: «Хто лобіюватиме інтереси України в ЄС, окрім Польщі, звичайно?» і Прем'єр, поглянувши на журналіста здивовано, мов на невігласа, відповіла: «Франція, звісно» — всі подумали, що Тимошенко блефує. Адже Франція ніколи не була симпатиком України, понад те — упродовж 14 років нашої незалежності вона не помічала нас і дивилася на карту східної Європи зверхньо, тобто зверху, ковзаючи поглядом понад Києвом далі на Москву, за звичкою, за політичною традицією. Великі люблять великих, так минулого року пояснив мені цю дивну пасіонарність один польський урядовець. Проте виявилося, що Юлія Тимошенко не блефувала або майже не блефувала. І політикум, і французький загал відкрили для себе Україну, визнали — як би це пафосно не звучало — нашу європейськість і готовi сприяти Україні, принаймні в межах, окреслених їхніми національними стратегічними інтересами. Це відкриття, яке я привезла з Парижа, вразило мене не менше, ніж французів — спалах помаранчевої революції у країні, яку вони досі зовсім не знали.