Усе почалося з пропозиції. «Сашко, нам потрібне впізнаване обличчя. Ми б хотіли, аби відкриття фестивалю вів ти». «Що?» - не зрозумів я. Сонце в той день ніжило особливо тепло, осінь грала яскравими барвами, я мружився від задоволення, а тут чіпляються з різними пропозиціями.... Ну я і погодився. Не звик я відмовляти привабливим жінкам. Якби ж то знаття!..
Переді мною ошатна книжка на 160 сторінок. Називається вона дивно — «На полі Куру». Трохи вносить прояснення підзаголовок: «Ненаукові думки, навіяні феноменом Івана Франка». Автор — Петро Часто. Ага, значить, буде щось глибоке і нестандартне. Надибав я цю книжку на Львівському форумі видавців на стенді ужгородського видавництва «Патент», яке її видало. Петро Часто народився у польській Лемківщині. Доля на довгі десятиріччя закинула його в Ужгород, де працював у «Закарпатській правді», видавництві «Карпати». За сімейними обставинами (важко хвора донька) виїхав до США, де в Нью-Джерсі мешкає дотепер. Працює редактором найстарішої української газети Америки «Свобода». Окрім журналістики, пише книжки. «На полі Куру», мабуть, найкраща. І не тому, що з'явилася останньою чи торкається актуальної теми — ювілею Франка. Просто написана глибоко і доступно. Її може осягнути кожен, хто звик до вдумливого читання. Хто шукає у книжці не тільки відпочинок, а й внутрішнє збагачення.
На Закарпатті проживає всього кілька десятків чехів. Та Чехія у свідомості закарпатця присутня твердо. І головна причина - ХХ століття. Двадцять міжвоєнних років, коли Закарпаття перебувало у складі Масарикової Чехословацької Республіки, породили міф про «золотий вік» цього краю. Найбільше плодами цього міфу користується гірська Колочава, де чеських туристів дотепер більше, як українських.
Я приїхав у Ділове, аби написати про центр Європи. Центр, який знаходиться на крайньому заході (України). Центр, який лежить за парканом (Євросоюзу). Центр, який невідомо чого є центром. Центр, який сам по собі.
Ми поверталися з фестивалю «Європа-центр». Над Раховом гриміли салюти, а ми пакувалися в автобус «Чернівці-Ужгород», аби зранку бути знову у строю. Десь там ще лунали прощальні акорди Оксани Білозір, співачки і екс-міністра культури, а ми набивалися в темне черево «Ікаруса».
Ми сідаємо в маршрутку на Лопухове. Цікавимося, коли будемо в Усть-Чорній. Водій незворушно оцінює нас і зрештою відповідає: «Годин через п'ять». «Ого!» — присвиснув я. «Раніше і сім годин їхали, — посміхається він. — Йдіть перекусіть. Бо по тамтешніх дорогах добряче натрясе». Так почалася наша подорож до останніх німців Тересвянської долини.
Закарпаття унікальне у своєму розташуванні. Воно межує з усіма чотирма західними сусідами України — Румунiєю, Словаччиною, Угорщиною і Польщею. Тільки-от якщо з першими трьома можна спiлкуватися, то з поляками жодних «комунiкацiй» немає. Кордон можна переїхати тільки у Львівській чи Волинській областях. Закарпатці їздять до Польщі навіть через Словаччину. Село Лубня, що притулилося в закутку біля польського кордону, вважається «безперспективним». Хоча по той бік кордону, всього за якийсь кілометр, тісно від євротуристів, які платять шалені гроші, аби побувати в цих краях.
Село Косино (по-мадярськи — Косонь) знаходиться на самому кордоні з Угорщиною. Йожеф Борат, до якого я приїхав, живе на крайній вулиці — Барабашській. (Барабаш — перше угорське село з того боку кордону). І саме тут, в Косині, можна відчути дух мадярської глибинки, дух меншини, яка вже понад півстоліття живе поза межами своєї держави.
Ця жахлива трагедія сталася в Ужгороді в п'ятницю, близько 16-ї години, але про неї стало відомо лише зараз, бо правоохоронці спочатку намагалися замовчати це ДТП. Але пресі стало відомо про цей випадок від постраждалих — батьків загиблого малюка, тож тепер офіційні джерела в ДАІ УМВС у Закарпатській області стверджують, що 24-річна Світлана, донька мера Ужгорода Сергія Ратушняка, їхала власним міні-веном Mitsubishi-Grandis по вулиці Сечені, в напрямку від вулиці Заньковецької до вулиці Івана Ваша. У цей час від будинку № 31 на велосипеді виїхав на вулицю шестирічний хлопчик. У ДАІ лише констатують факт ДТП та смерть хлопчика. Будь-які коментарі отримати від офіційних осіб iз цього приводу практично неможливо.
Закарпаття вже не раз ставало своєрідним майданчиком відпрацювання політичних технологій як у позитивному, так і негативному сенсі. Чого варті мукачівські вибори з тотальною фальсифікацією, розгулом бандитизму та повною компрометацією міліції. Тоді всі в один голос заявили про випробовування сценарію президентських виборів, що, зрештою, і підтвердилося.
