Струшуючи «прах» виборчих урн і поступово приходячи до тями, політики по–різному реагують на підсумки виборів мера Києва. Партія регіонів, наприклад, не збирається оскаржувати результати перегонів. Претендент від ПР на посаду мера Василь Горбаль дарма розкривав обійми киянам — на шию до нього кинулось два з половиною відсотка від усього електорату, але пан Василь не засмучується. «Ми хочемо, щоб працювала Київрада. Ситуація останніх місяців показала, що там необхідна ефективна взаємодія різних фракцій. Ми провели чесну виборчу кампанію, не скуповуючи голоси виборців», — каже Горбаль. Іншими словами, чесно грали, чесно програли, тож претензій — жодних.

За пару годин до настання 27 квітня депутат від БЮТ у Київраді Олександр Бригинець прислав авторці цих рядків СМС: «Христос воскрес! Воскресне й Київ». Це було мило, але завчасно. Хотілося відповісти: «Ще ні, на жаль». Поспіх, як то кажуть, потрібен під час ловлі бліх. Демократи цього так і не усвідомили, поквапившись з обіцянками та програвши вибори мера Києва. Програли вони їх, щоправда, ще й через власну впертість (аби не сказати «тупість»), бо так і не виставили проти «гречкосія» Черновецького одну вагому альтернативу. Але якщо фініш мерських перегонів був передбачуваним, то такого провалу на виборах до Київради мало хто очікував. Хотіли якнайкраще, а вийшло навіть гірше, ніж завжди: демократичної більшості в Київраді, швидше за все, вже не буде.

Леся Оробець — дочка покійного народного депутата–«нашоукраїнця» Юрія Оробця — красива жінка. І їй не пасує парламент. Це, власне, був комплімент. Бо до того, як авторці цих рядків довелося безпосередньо побувати у Верховній Раді, уяву про неї сформували зневажливі слова Оксани Забужко про вуйків у засмальцьованих костюмах із товстим шаром лупи на плечах. Дарма, що йшлося про початок 90–х і несміле становлення демократії разом із парламентаризмом. Відтоді народні депутати, звісно, відмилися і перевдяглися у бренди з трендами, проте липке відчуття чогось нечистого супроводжує образ середньостатистичного політика як такого. Деякі молоді нардепи й нардепки — винятки з цього правила. Далекою від бруду виглядає й 26–річна Леся Оробець. Вона вірить, що на Грушевського дбають передусім про долю нації. Останнє, мабуть, лікується віком і часом, тобто успішно минає. Або не минає зовсім.

Вітчизняні політики довго не балували істеблішмент сімейними скандалами (якщо не брати до уваги Дмитра та Марію Фірташів, але це, радше, виняток). «Регіонал» Василь Горбаль, приміром, зовсім «несмачно» розлучився зі співачкою Галліною, без явних ексцесів та публічних істерик. Депутати й урядовці зі своїми «половинками» виглядають щасливими подружжями в сяйві сліпучої усмішки Каті Осадчої, а правду про їхнє життя знають хіба що кулуари Верховної Ради (та й то не завжди). Однак і в цій царині трапляються «українські прориви». Маргарита і Євген Червоненки розлучалися голосно і яскраво — з ляпанцями взаємного бруду, розмазаного по сторінках нашої дедалі жовтішої преси. Відтак вирішили, як заповідав Тичина, кожен «своє робить»: мсьє Червоненко — дитину (48–річний Євген Альфредович не так давно став татом), мадам Маргарита — громадську організацію «Я — сильна!» — швидку допомогу для покинутих жінок.

Міністр внутрішніх Юрій Луценко попереджає «покупців» електоральних голосів про 157–му статтю Кримінального кодексу та обіцяє запроторити їх у тюрму. Термін ув’язнення за скоєння цього злочину сягає двох років. «УМ» зі свого боку також звертається до асів махлювання: не тратьте, куме, сили. Око за око, обман за обман: багато хто з виборців дурить тих, хто дурить їх. І якщо йдеться, приміром, про виплату грошей за фотографію бюлетеня (зроблену мобільним телефоном), яка засвідчує, що «галочка» прилетіла до потрібного кандидата, то тут є щонайменше три методи, які дозволяють отримати винагороду і водночас замакітрити голову «покупцям». По–перше, можна покласти на бюлетень прозору плівку і зробити позначку на ній. По–друге, скористатися фотознімком, надісланим товаришем. По–третє, можна зрештою й проголосувати за кандидата Пупкіна, але потім зіпсувати бюлетень.

21 травня столичний Апеляційний суд розпочне розгляд справи за скаргою на вирок Подільського районного суду — вирок, який стосується Дениса Лубинця — водія, винного у загибелі правозахисника Юрія Мурашова. «УМ» уже писала про передчасну і безглузду смерть 59–річного Юрія Мурашова, співголови українського комітету організації «Гельсінкі–90», очільника Товариства політв’язнів та репресованих. Юрій Ігоревич був депутатом Подільської райради, вчителював у київській школі №262. Його життя обірвалося 1 вересня 2005 року, на перетині вулиць Волоської та Нижній Вал, де на пішохода Мурашова було скоєно наїзд.

Розповідаючи про вибори в Італії, Ігор Попов говорить, що в тамтешні кабінки для голосування суворо заборонено входити людям, які мають мобільні телефони з вбудованим у них фотоапаратом. Спіймані на гарячому платять штраф у 600 євро. Така страшилка могла б стати у нагоді українцям: адже дехто увічнює своє волевиявлення, не відходячи «від каси», а потім продає картинку тим, хто платить гроші за голос на користь певного кандидата. Любителів «фотошопінгу» у нас не бракує, підкуп виборців має безліч варіацій, зате інші брудні технології — вже на стадії відмирання, каже Попов. І принагідно хвалить правоохоронні органи: міліція непогано спрацьовує останнім часом, вважає він. А прощаючись, каже: «До скорого!» — мовляв, наступні вибори і традиційні «УМівські» огляди вирощених на цій ниві хитрощів — не за горами. Що ж, поживемо — побачимо. Та поки що нас цікавлять вибори в Києві і все, що з ними пов’язане.

Вибори — це не лише «цінне хутро» наших кандидатів, вкладене у бездарні бігборди, а й 70 тонн паперу, який держава жертвує на «простирадла» з іменами претендентів на крісло столичного голови. Цікаво, скільки паперу можна виготовити з одного київського каштана і скільки дерев наклало головою в ім’я 76 шукачів слави і влади? Адже саме стільки прізвищ буде у бюлетенях, які отримають кияни. Самих же киян буде 2 158 308 — таким є «поголів’я» столичних мешканців, що мають право голосу. Але всього вийде 4 316 616 бюлетенів — зловісна цифра з трьома шістками відповідає двом комплектам «папірців», потрібних для виборів мера та Київради. Територіальна виборча комісія вже замовила поліграфічному комбінату «Україна» 4 мільйони бюлетенів, ба навіть встигла передати туди їхні макети.

Нічого нового немає під сонцем: чотири шпальти тексту під логотипом «тимошенківських» «Вєчєрніх вєстєй», на якому дрібними літерами — «Вечерний вестник». Тобто воно нібито й троянда (привіт Шекспіру!), а смердить лайном — від імені таки багато залежить... Фальшивка, що імітує БЮТівську пресу, містить два інтерв’ю — Турчинова (чи то пак псевдоТурчинова) під назвою «Я не хочу бути мером» та «Тимошенко» — «Я готова пожертвувати Києвом, аби навести лад у країні». На останній сторінці — повідомлення від «бухгалтерії БЮТ» з інформацією про те, куди слід звертатися виборцям, які бажають продати голос на користь блоку. І жодних даних про друкаря цього шедевру, окрім рядку «Видано СПД Постоялко».

Якось дивно чути від політиків, які готуються до перевиборів київської влади та проводять презентацію своєї програми, що вони не висувають власної кандидатури на посаду столичного мера. І все–таки Українська партія не прагне всієї влади: ця структура хоче лише делегувати обраних нею достойників до Київради і таким чином впливати на процеси у столиці. У першій п’ятірці УП — народний депутат трьох скликань Михайло Ратушний, очільник партії Олег Олійник, академік Володимир Сергійчук, економіст Андрій Новак та голова міського партійного осередку Олександр Резніченко.