На тлі надзвичайно плідного за кількістю світових рекордів минулого чемпіонату світу нинішній планетарний форум виглядає бідно і, можливо, навіть не серйозно. 34 світові досягнення в Римі — й лише одне в Шанхаї. Ось різниця між тими самими спортсменами, котрі, скинувши гідрокостюми, тепер покладаються лише на власні сили. Автором спортивного подвигу — можна сказати, «голим» рекордсменом — став учора Райан Лохте із США, який виграв 200 м комплексом, поліпшивши власне досягнення дворічної давнини на 0,1 сек. Прикметно, що цей парубок, випередивши легендарного Майкла Фелпса, взяв ще й«золото» на 200–метрівці кролем.

Упродовж десяти днів світової першості з водних видів, що триває в Шанхаї, українські спортсмени хоч і не радували своїх шанувальників щоденними нагородами, однак регулярно дарували надію на медаль своєю присутністю у вирішальних змагальних сесіях. Однак учорашній вівторок для українців став днем розчарувань. Жоден наш співвітчизник не потрапив до стартових протоколiв, ані півфінальних, ані фінальних запливів, котрі розпочинаються о 18–й годині за місцевим часом.

Організатори форуму у Нінбо влаштували гросмейстерам справжнє випробування на витривалість. Мало того, що за десять днів дали їм усього один день відпочинку, так ще під завісу змагань створили своєрідне «прискорення». Восьмий тур чемпіонату відбувся в понеділок надвечір, а дев’ятий, завершальний, — уже у вівторок зранку. Фактично шахісти мали час лише на вечерю та сон.

Після не надто вдалого старту чоловічої збірної України на елітному турнірі в китайському Нінбо здавалося, що в наших мало шансів потрапити до числа призерів. Утім в останніх трьох турах світового форуму «синьо–жовті» набрали оберти і підстрибнули з шостого місця на третє.

Паралельно зі світовим форумом із водних видів спорту, що відбувається в Шанхаї, у сусідньому великому місті — п’ятимільйонному Нінбо — триває ще один турнір планетарного рівня. Тут зібралися десять чоловічих збірних із шахів, аби виявити найкращу команду світу. Цікаво, що Нінбо перекладається як «Спокійна хвиля» — і справді, шум у поєдинках гросмейстерів ні до чого.

Жіночий футбол — гра непередбачувана. Хто хоч раз наживо спостерігав за протистояннями «амазонок» із м’ячем, думається, зберігає у пам’яті головні моменти тих баталій. Років 14—15 тому, на етапі змужніння вітчизняного жіночого футболу, автор цих рядків уперше побував на грі збірної України. Вражень — маса. Звичайний матч відбіркового турніру чи «на Європу» чи «на світ», не пам’ятаю, перетворився на справжню драму. Гравчині в доволі простих епізодах легко доводили ситуацію біля власних воріт до кипіння, не реалізовували безліч, здавалося, стовідсоткових голевих моментів, а воротарки зі ставленням до «метеликів» змушували хапатися за серце ледь не весь стадіон. М’ячі, пропущені з центра поля, були не рідкістю. От таким був дівчачий футбол на стадії становлення.