Металобрухт у дніпропетровському регіоні вже давно має особливе значення. Немало підприємливих людей тут заробляли свій первинний капітал. А відкрите акціонерне товариство «Дніпропетровський втормет» нині настільки завантажене роботою, що працює у чотири зміни. Дві відеокамери, встановлені при в'їзді, цілодобово все записують — на всяк випадок.

Власне, більш як 500 кілометрів шляху вже пройдено. Від Севастополя до Дніпропетровська i до Києва. Можна їх називати першим етапом чи навіть розминкою, але, так би мовити, пом'якшуючих обставин не заперечити. Не по Антарктиді Гордієнко все ж мандрував, а по рідній Україні. Сам Сергій називає цей етап першим щаблем великого шляху нагору.

Кажуть, подібних конкурсів ніхто не проводить навіть на теренах колишнього Радянського Союзу. На Дніпропетровщині ж він пройшов удруге. Причому вже з першої спроби конкурс отримав статус регіонального, адже учасниками стали рибалки з чотирьох областей. А зафіксовані досягнення аж ніяк не дозволяють назвати цього млинця глевким: щука Олексія Баклана затягнула на 9,8 кілограма, сазан Ігоря Алєніна — на 14,8, судак Володимира Соколенка — на 11, а сом Євгена Цимбала — відразу на центнер (!).

Марія Менжинська навчалася у Дніпропетровському національному університеті за фахом «міжнародна економіка». А після третього курсу у 2003 році їй посміхнулася доля. Принаймні поїздку до Сполучених Штатів Америки за студентською програмою Work & Travel багато друзів та знайомих дівчини розцінили саме так. Конкурс справді виявився серйозним — кажуть, набралося близько трьохсот бажаючих на якихось тридцять місць. Неабиякої вагомості поїздці надавало й те, що кандидати проходили співбесіду у посольстві США в Києві. Чи не найвирішальнішу роль у виборі суворої комісії на користь Менжинської відіграло непогане володіння нею англійською мовою.

Звісно, такий обсяг роботи зловмисники змогли виконати тільки з використанням спецтехніки. Вирізали вони лінію електропередачі, що веде до села Сурське Дніпропетровського району. Тож місцеві мешканці мусили перебиватися без світла та води цілих два тижні.

Події довкола острова Коса Тузла минулого року стали однією з найгарячіших тем, що стосуються іміджу України. Не так давно там побував і Президент Леонід Кучма. З-поміж іншого він розпорядився збудувати на острові електростанцію для поліпшення побуту місцевої прикордонної застави. А п'ять вітроагрегатів для неї потужністю 100 кіловат постачить приватне підприємство «Південна вітроенергетична компанія».

Ще не вщухли пристрасті довкола ліквідації квіткового ринку в центрі Дніпропетровська, як новий скандал на цю ж тему — притіснення дрібних торговців — розгорівся в іншому місці. Хоча в даному випадку ситуація куди специфічніша. Більше того, її головні герої можуть і образитися від того, коли їх дрібними торговцями назвати. Адже вони — художники та майстри народної творчості. Навіть важко повірити, що на весь понадмільйонний Дніпропетровськ їхні роботи можна придбати лише в одному місці — на алеї посеред проспекту Карла Маркса, навпроти центрального універмагу. З'явилося воно чотири роки тому. Міська влада не тільки спеціально відвела для цього територію, а й обладнала її відповідно — постелили тротуарну плитку, спорудили навіс на колонах, однак обіцяний дах чомусь дотепер не зробили. Проте художники запевняють, що на все про все сюди вгатили аж півмільйона доларів.

Почалася безстрокова акція протесту водіїв дніпропетровських маршруток. З 8-ї години ранку 29 січня вони дружно вишикували свої машини вздовж набережної імені Леніна і заявили про намір стояти тут до кінця, себто, до повного задоволення своїх вимог. Найголовнішими з них, нагадаємо, залишаються усунення від управління пасажирським транспортом секретаря міськради Сергія Костюченка, збереження існуючої схеми маршрутів, недопущення заміни мікроавтобусів, що нині працюють на лініях, на машини марки «Богдан».

Про конфліктну ситуацію у Солонянському районі на Дніпропетровщині ми свого часу писали. Її початок сягав ще тих часів, коли повновладним господарем в області почувався Павло Лазаренко. Саме тоді на солонянських землях нібито виявили поклади справжнього золота. Принаймні багато хто став шукати корінь проблеми саме у цьому факті. Навіть робилися відповідні заяви тоді ще монолітного Народного руху України.

«Що таке порушення кримінальної справи сьогодні? Приходить, припустимо, до старшого лейтенанта Іванова його приятель, бізнесмен, і каже: «Слухай, треба конкурентів порвати...» А Іванов йому у відповідь: «Ну, сідай, пиши заяву...» Той сідає й пише заяву, що, приміром, не подобається обличчя керівника конкуруючої фірми. Старший лейтенант Іванов порушує кримінальну справу. А це надає йому право провести необхідні слідчі дії. Так, для обшуку вимагається постанова суду, але для огляду місця пригоди санкція не потрібна. І для вилучення речових доказів — теж. А речовими доказами можна вважати і документи, і гроші, і рахунки. Все, фірму паралізовано. Зрозуміло, що кримінальна справа перспективи не має, але й фірмі кінець...» Ці слова належать уже колишньому Генеральному прокурору України Святославу Піскуну. Проте мало хто й тепер не вважає за доречне відправити їх «та до Бога».
Звісно, покопавшись в аналах правосуддя, можна немало яскравих прикладів для ілюстрації сказаного екс-Генпрокурором знайти. Однак справа, яка розглядається у Жовтневому районному суді Дніпропетровська, навіть на такому тлі здається переконливою особливо.