Кремль, схоже, усвідомив, що наслідки газової війни з Україною — не зовсім ті, на які сподівалися в Москві. Про це в непрямий спосіб свідчить кількість публічних виступів та швидкість різного рівня візитів, до яких вдалися останнім часом найвищі керівники «Газпрому». Комунікативна стратегія, яка проглядає за російською «газовою дипломатією», не є складною. Скористатися з почуття небезпеки, яке виникло в західних споживачів газу, та чим швидше — доки не оговталися — затягти їх до проектів будівництва обхідних щодо України газогонів.

Центр Хуста, обрамлений вежами греко–католицького, реформатського, римо–католицького та православного храмів, може позмагатися з Ужгородом та Мукачевом. Але, ясна річ, у мініатюрі, адже мешкає тут сьогодні близько тридцяти двох тисяч осіб.
Та не войовничим середньовіччям став відомим Хуст у Європі. Наприкінці 1938–го та на початку 1939 років до маленького, тоді двадцятитисячного, містечка в Карпатах була прикута увага світових політиків та преси. Американські, німецькі, італійські, французькі, британські журналісти, не кажучи вже про сусідів, пишуть репортажі та інтерв’ю з цього досі нікому не відомого краю. Бо саме звідси може початися... Велика Україна. Несподівана карта в тогочасній політичній колоді.
Після того як у щойно проголошеної автономної частини Чехословаччини — Підкарпатської Русі — Угорщина відібрала три найбільші міста — Ужгород, Мукачеве та Берегове, влада перебирається в єдине містечко, що залишилося на її теренах, — у Хуст. Здавалося б, така обкраяна територія без головних центрів, залізниці та урядової дороги не зможе вижити. Ба ні! Народний ентузіазм був величезний, адже закарпатці будували свою державність. І ця державність була українською. Уже 3 грудня 1938 року назва Карпатська Україна стає для цієї гірської землі домінуючою.
Населення Хуста за кілька зимових місяців подвоїлося. Адже сюди переїхали всі крайові установи з Ужгорода та Мукачева, прибуло чимало біженців з окупованої мадярами території.
До Хуста звернуті погляди українців усього світу. Сюди приїжджають Олександр Олесь та Микола Аркас, Роман Шухевич та Олег Ольжич. Тисячі галицьких хлопців нелегально переходять кордон, аби будувати Україну за Карпатами.

Чоловік на кухні — це круто. Мінімум метушні, ніяких істерик. Тільки впевненість і виваженість. Це не кухарка, яка взялася керувати державою. Це чоловік, який на своїй території за кілька годин може довершити справу до кінця. І так не лише один раз у рік — на Восьме березня. Удосконалюєш кулінарні здобутки, вигадуєш щось нове тільки тоді, коли практикуєш на кухні часто і з задоволенням.

Кращими за гори можуть бути лише гори, в яких не бував. Для «кращого» походу можна вибрати нові вершини, а можна вибрати ще не звідану пору року. Досі я ніколи не бував у зимових Карпатах із багатоденним походом. Тому, коли дізнався, що в групі приятелів звільнилося місце для одного туриста, — анітрохи не вагався. Мандрівка вабила красою і небезпекою.
Маршрут пролягатиме популярними вершинами біля міста Яремче — наша група піде через Хом’як, Синяк і Малий Горган. Попереду — близько сорока кілометрів ходу і три ночівлі в наметі. І я, і решта мандрівників уже ходили цим маршрутом. Тим краще. Одне з перших правил для туриста, який хоче спробувати сил у зимовому поході, — йти знаною дорогою. Ми маємо уявлення про небезпечні ділянки; знаємо маршрут і зможемо добре розпорядитися часом. Якщо не знати шляху, можна запросто зійти зі стежки (через сніг її не видно),або заблукати в тумані. Взимку такі промахи можуть коштувати дуже дорого.

Президент США Барак Обама ухвалив рішення про збільшення американського військового контингенту в Афганістані на 17 тисяч військовослужбовців. Новий глава Білого дому не раз наголошував, що вважає головним фронтом боротьби з тероризмом не Ірак, а саме Афган.

Ще не так давно проблеми українського колабораціонізму були об’єктом дослідження винятково фахових істориків. Ідеологічне збудження дивізія «Галичина», батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» до пори до часу викликали лише в «червоних», поки за цю тему не вхопилися політтехнологи, що обслуговували донецьких авторитетів. Так з їхньої подачі з’явилися мапа розчленованої України і біг–борди з зображенням Віктора Ющенка з фашистською свастикою. Відтоді факти ситуативної співпраці українських військових формувань із вермахтом вітчизняні політики проросійської орієнтації обслинюють, як бичок солому.
Колаборантами зазвичай називають громадян, які з якихось мотивів співпрацювали з ворогами своєї держави. В радянській історіографії їх ще позначають тавром «зрадники». Проте, навіть послуговуючись цією термінологією, недоречно підозрювати у державній зраді тих галичан, котрі у смертельному протистоянні двох світових мон­стрів зробили ставку на німців, більш, як тоді здавалося, лояльних до державницьких настроїв українців. Чомусь упереджені знавці минувшини забувають, що галичани тривалий час були підданими Австро–Угорщини і Польщі, а за передвоєнні рік і дев’ять місяців, коли їх приєднали до СРСР, «совєти» так зневажливо повелися з новонавернутими громадянами, що «червоні» визволителі їм уже видавалися страшнішими від «коричневих» окупантів. Зрештою, за узгодженою серед російських істориків оцінкою, найчисленнішою спільнотою серед національних збройних формувань, що воювали на стороні гітлерівської Німеччини, була саме російська — понад 300 тисяч осіб, хоча під окупацією перебувала лиш незначна частина території Російської Федерації і набагато менше часу, ніж Україна.
Проте нас передусім цікавлять сторінки власної історії. Про перед­умови створення дивізії «Галичина» і сучасні спекуляції довкола цієї теми розмовляємо з молодим івано–франківським ученим, кандидатом історичних наук, донедавна директором Наукового центру дослідження українського національно–визвольного руху Прикарпатського національного університету, а нині докторантом Іваном Монолатієм.

Власне, з такими внутрішніми «друзями», як у нас, не потрібно і зовнішніх «ворогів». Розірвати Україну на «за» і «проти», на кольори та прапори — з цим завданням успішно справляються й Президент із Прем’єром, чублячись скрізь і завжди. Проте Росія нам допомагає. І не лише газом. Вона опікується й нашими «сімейними» справами — русинами зокрема. Здавалось, що цю тему ми вже «проїхали», тим паче після «каральних» акцій СБУ, яка порушила кримінальні справи проти ватажків русинського руху. Але ні. «Політичне русинство» все ніяк не вгамується.

Позавчора на Броварсь­кому міському цвинтарі біля Києва в закритій труні поховали суддю Вищого господарського суду Михайла Михайлюка, чиє обгоріле тіло було виявлено в селищі Проліски вранці 20 січня. На похорони судді прийшло кілька сотень людей як зі столиці, так і з Броварів, адже в цьому райцентрі свого часу він працював головою міськсуду.

Сьогодні, коли «газова війна» вже завершилася, ми можемо підбити підсумки цього протистояння та зробити перші висновки.
Росія знову використала газовий фактор впливу для політичного та економічного тиску на Україну. Так відбувалося регулярно всі 17 років нашої незалежності, особливо в період президентських і парламентських передвиборчих кампаній, інформаційних кампаній проти можливого вступу України до НАТО та зближення з ЄС, а також коли треба було «дотиснути» Україну при обговоренні умов базування в Криму російського флоту. Крім того, газові питання загострювалися кожного року з початком зими, коли опалювальний сезон, на думку «Газпрому», повинен зробити Україну більш поступливою до здирницьких запитів північно–східного сусіда.
Так чи інакше, але газові колізії завжди виникали в потрібний для Росії момент, немов козирна карта з кишені афериста, і так само зникали, коли Росія добивалася своїх цілей.

Відкриття музею приурочили до 90–ліття Акта злуки, що затвердив єдність в одній державі Центральної й Східної України, Галичини, Буковини, Закарпаття. Указ про відзначення річниці цієї події Президент Віктор Ющенко підписав 12 грудня минулого року. В одному з пунктів указу йшлося про створення у столиці музею УНР. Утім підготовча робота розпочалася задовго до цього. Розміщений новий музей у Будинку вчителя, де свого часу працювала Центральна Рада. Про «екстрим» пошуку для експозиції розпорошених по світах пам’яток української революції читачам «УМ» розповідає «батько» музею, заввідділу музейної і виставкової діяльності Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олександр Кучерук.