Президент США Барак Обама ухвалив рішення про збільшення американського військового контингенту в Афганістані на 17 тисяч військовослужбовців. Новий глава Білого дому не раз наголошував, що вважає головним фронтом боротьби з тероризмом не Ірак, а саме Афган.

Ще не так давно проблеми українського колабораціонізму були об’єктом дослідження винятково фахових істориків. Ідеологічне збудження дивізія «Галичина», батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» до пори до часу викликали лише в «червоних», поки за цю тему не вхопилися політтехнологи, що обслуговували донецьких авторитетів. Так з їхньої подачі з’явилися мапа розчленованої України і біг–борди з зображенням Віктора Ющенка з фашистською свастикою. Відтоді факти ситуативної співпраці українських військових формувань із вермахтом вітчизняні політики проросійської орієнтації обслинюють, як бичок солому.
Колаборантами зазвичай називають громадян, які з якихось мотивів співпрацювали з ворогами своєї держави. В радянській історіографії їх ще позначають тавром «зрадники». Проте, навіть послуговуючись цією термінологією, недоречно підозрювати у державній зраді тих галичан, котрі у смертельному протистоянні двох світових мон­стрів зробили ставку на німців, більш, як тоді здавалося, лояльних до державницьких настроїв українців. Чомусь упереджені знавці минувшини забувають, що галичани тривалий час були підданими Австро–Угорщини і Польщі, а за передвоєнні рік і дев’ять місяців, коли їх приєднали до СРСР, «совєти» так зневажливо повелися з новонавернутими громадянами, що «червоні» визволителі їм уже видавалися страшнішими від «коричневих» окупантів. Зрештою, за узгодженою серед російських істориків оцінкою, найчисленнішою спільнотою серед національних збройних формувань, що воювали на стороні гітлерівської Німеччини, була саме російська — понад 300 тисяч осіб, хоча під окупацією перебувала лиш незначна частина території Російської Федерації і набагато менше часу, ніж Україна.
Проте нас передусім цікавлять сторінки власної історії. Про перед­умови створення дивізії «Галичина» і сучасні спекуляції довкола цієї теми розмовляємо з молодим івано–франківським ученим, кандидатом історичних наук, донедавна директором Наукового центру дослідження українського національно–визвольного руху Прикарпатського національного університету, а нині докторантом Іваном Монолатієм.

Власне, з такими внутрішніми «друзями», як у нас, не потрібно і зовнішніх «ворогів». Розірвати Україну на «за» і «проти», на кольори та прапори — з цим завданням успішно справляються й Президент із Прем’єром, чублячись скрізь і завжди. Проте Росія нам допомагає. І не лише газом. Вона опікується й нашими «сімейними» справами — русинами зокрема. Здавалось, що цю тему ми вже «проїхали», тим паче після «каральних» акцій СБУ, яка порушила кримінальні справи проти ватажків русинського руху. Але ні. «Політичне русинство» все ніяк не вгамується.

Позавчора на Броварсь­кому міському цвинтарі біля Києва в закритій труні поховали суддю Вищого господарського суду Михайла Михайлюка, чиє обгоріле тіло було виявлено в селищі Проліски вранці 20 січня. На похорони судді прийшло кілька сотень людей як зі столиці, так і з Броварів, адже в цьому райцентрі свого часу він працював головою міськсуду.

Сьогодні, коли «газова війна» вже завершилася, ми можемо підбити підсумки цього протистояння та зробити перші висновки.
Росія знову використала газовий фактор впливу для політичного та економічного тиску на Україну. Так відбувалося регулярно всі 17 років нашої незалежності, особливо в період президентських і парламентських передвиборчих кампаній, інформаційних кампаній проти можливого вступу України до НАТО та зближення з ЄС, а також коли треба було «дотиснути» Україну при обговоренні умов базування в Криму російського флоту. Крім того, газові питання загострювалися кожного року з початком зими, коли опалювальний сезон, на думку «Газпрому», повинен зробити Україну більш поступливою до здирницьких запитів північно–східного сусіда.
Так чи інакше, але газові колізії завжди виникали в потрібний для Росії момент, немов козирна карта з кишені афериста, і так само зникали, коли Росія добивалася своїх цілей.

Відкриття музею приурочили до 90–ліття Акта злуки, що затвердив єдність в одній державі Центральної й Східної України, Галичини, Буковини, Закарпаття. Указ про відзначення річниці цієї події Президент Віктор Ющенко підписав 12 грудня минулого року. В одному з пунктів указу йшлося про створення у столиці музею УНР. Утім підготовча робота розпочалася задовго до цього. Розміщений новий музей у Будинку вчителя, де свого часу працювала Центральна Рада. Про «екстрим» пошуку для експозиції розпорошених по світах пам’яток української революції читачам «УМ» розповідає «батько» музею, заввідділу музейної і виставкової діяльності Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олександр Кучерук.

День Соборності в столиці Галичини відзначають урочисто, але без зайвого пафосу: гроші відверто економлять. Прелюдією до свята стало прибирання могил та пам’ятників видатним дiячам УНР i ЗУНР, похованим на Львівщині. Як розповів «УМ» начальник управління сім’ї та молоді Львівської облдержадміністрації Андрій Рожнятовський, «ми насамперед намагались змінити підхід до подібних урочистостей, бо ж Україну треба любити не на словах. Саме тому ми зібрали представників тридцяти громадських організацій Львівщини і попросили зосередитись не на урочистих дефілядах, а насамперед на похованнях героїв, які вірою і правдою виборювали незалежність і цілісність України. І люди справді перейнялися, бо ж не годиться, коли могили й пам’ятники припадають снігом, і нема кому свічку запалити».

Що й казати, враження неприємне. Однак, спостерігаючи за поведінкою деяких депутатів від «пропрезидентської» фракції НУНС останнім часом, розумієш, що не варто ні дивуватись, ні обурюватись, адже це — нормально. Це — нормальний «пацюкізм».

Учора в Брюсселі мала відбутися церемонія відкриття інсталяції відомого чеського митця Давида Черни (композиція, яка була зібрана перед будинком Ради міністрів ЄС з нагоди початку головування Чехії в ЄС). Восьмитонна композиція під назвою «Ентропа» — це група скульптур у формі контурів територій країн­членів ЄС, кожна з яких висміює стереотипи, пов’язані з конкретними націями. Саме це авангардистське скульптурне творіння площею 16 кв. м відразу після встановлення викликало великі суперечки.

Замислюватися про наповнення своїх новорічних ефірів телеканали починають, як правило, за кілька місяців до новорічної ночі. Можливо, саме ця дисциплінованість і порятувала їх від необхідності відмовлятися від нових проектів і витягати зі своїх архівів щось із минулорічного виробництва. (Водночас придумуючи, як цей «секонд–хенд» зпозиціонувати перед глядачами та конкурентами, аби ті сприйняли його ну хоча б за вінтаж). Щоправда, на повальний ексклюзив розраховувати не варто — власне, цей самий ексклюзив і в кращі часи був розбавлений телепроектами з недалекого минулого, — але нудьгувати біля телевізора під час новорічних вихідних нам точно не доведеться.