Чорнобаївський район на Черкащині славиться своїми рівнинними мальовничими землями й господарствами, які міцно стоять на ногах. Тут чи не в кожному СТОВ, навіть за сьогодення, коли село вперто заганяють у глухий кут, можуть похвалитися тим, як вдається виживати, посіятися й зібрати врожай. Серед міцних середнячків, котрі впевнено дивляться в майбутнє, голова Чорнобаївської районної державної адміністрації Петро Душейко, до речі, колишній народний депутат України, котрий повернувся у рідні краї й тепер очолює обласну організацію Аграрної партії, назвав сільськогосподарське товариство «Придніпровське». «Там молодий і тямущий керівник — Петро Андрущенко. У нього й у господарстві порядок, й соціальну сферу села не залишає без уваги», — казав нам Петро Григорович, коли ми від'їжджали з райцентру в Придніпровське.

Жили-були дід та баба в Україні. Жили вони на пенсію соціальну. І був у них онук — Колобок. Одного разу повертаються старі з базару, відчиняють хату — немає онука. Вони до клуні — повісився бідака. Не витримав хлібних навантажень уряду, не став обтяжувати старих з огляду на подорожчання борошна, з якого його, рідного, спечено.

Петро Денисович Дудар із села Рубань Немирівського району, що на Вінниччині, не лише постійний передплатник «УМ», а й уважний читач. Він пам'ятає, як торік ми писали про овочівницю з Диканьки Софію Олефір, що спеціалізується на вирощуванні ранніх помідорів «всуху», майже без поливу. «Я ту газету оберігав, але все одно онуки десь її запроторили, тому надрукуйте цю статтю ще раз і перешліть її конвертом, якщо таке можливо», — просить Петро Денисович. Наче вгадавши побажання вінничанина, майже водночас iз ним обізвалася і Софія Олексіївна, яка й минулого року зібрала щедрий урожай томатів, поспостерігала за кількома новими сортами і знову залишилася задоволена. Отже, ми не пересилатимемо її минулорічну статтю поштою, а дамо слово панi Софiї просто в газеті, щоб і інші городники змогли щось почерпнути з досвiду полтавчанки.

Багатоходову комбінацію з привласнення чужого майна «прокрутили» двоє керівників сільгосппідприємств (одне з них розташоване в Зіньківському, інше — у Полтавському районах) за найактивнішого сприяння надто підприємливого експерта-автотоварознавця. Одному зі згаданих господарств на пільгових умовах п'ятирічної розстрочки платежу дістався новенький комбайн. Та невідомо ще, де будуть «козирні» посадовці через ту п'ятирічку. Тож і вирішили вони купувати залізо, себто оречевлені гроші, доки «гарячі». Тим більше що комбайн був майже «колгоспним», оскільки надавала його сільгосппідприємству державна корпорація...

І взимку, і влітку багато хто з нас ламає голову над проблемою, де провести відпустку чи бодай на вихідні гайнути подалі від гамірного міста. Якщо довго не вигадувати, то, маючи в кишені кругленьку суму, можна податися давно протореними маршрутами на море чи в гори. Втім, зізнаймося, навіть в облюбованих та комфортних місцях масового скупчення відпочиваючих не завжди вдається цікаво і з користю для себе провести час. Отож краще «паняйте» на село.

Для дільничних інспекторів міліції, котрі опікають наші села, чи не найболючішою проблемою залишається транспортна. Змушеному добиратися до найвіддаленіших сіл своєї дільниці на перекладних сучасному Аніскіну співчувають, здається, всі. А от фермери Чутівського району вирішили посприяти розрубуванню цього гордієвого вузла максимально конкретно. На суто добровільних благодійницьких засадах вони у складчину зібрали необхідну суму, купили новеньку «Таврію» і передали її відділенню дільничних інспекторів «рідного» райвідділу міліції.

Як уже повідомляла «УМ», окрім централізованих зборів, селяни не застраховані від місцевих податків. У грудні ми друкували листа-скаргу рівненчан із сіл Тутовичі та Цепцевиці, з якими рідна сільська рада побудувала стосунки на орендно-податковій основі за принципом: хочеш пасти корову — плати. Сільському голові Галині Савчик публічна критика від односельців дуже не сподобалася, тож реакція не забарилася. Ми скорочено друкуємо відповідь керівнички сільської ради, якій не відмовиш у підприємливості. Адже питання місцевого землекористування можна було вирішити в інший спосіб, дешевший для родинних бюджетів односельців, але влада пішла теж цілком законним шляхом збільшення надходжень до бюджету сільради. Галина Володимирівна на сто відсотків права в тому, що вона є сільським головою, керівною особою, обраною територіальною громадою на основі загального, прямого виборчого права. Кого обирали — той і має право приймати рішення, що «грунтуються на основі закону і є в інтересах сільських жителів». Пані Савчик переконана, що місцеві податки і платні довідки є саме таким суспільнокорисним способом розв'язання місцевих проблем. Тож змінити її думку можна лише гуртом, спільно, громадою.

Оце вже ми дочекалися! До хвірток власників городів у селах, селищах, містечках і навіть великих містах найближчим часом може постукати люб'язний податківець і просто перепитати: «Ви сплатили податок за вирощену продукцію?». Як не гірко це визнати, він буде правий. Новий рік потішить нас не лише «найнижчим в Європі» 13-відсотковим прибутковим податком на доходи громадян, який широко рекламують телеканали. На селян-городників очікують радикальніші зміни. Сталін просльозився б — легендарну практику його часів перераховувати і обкладати податком кожну яблуньку, яйце і бурячину митарі можуть повторити у 2004 році. Принаймні у бюджеті відповідна стаття для наповнення існує.

«Кого привезли?» — «Донецького, пірзвище невідоме», — такі розмови лунали в понеділок у холі Мінагрополітики. Тим часом на сьомому поверсі міністерства щойно попрощалися зі старим і представили нового сільського міністра — депутата Віктора Слауту, члена фракції Аграрної партії, який, проте, працює не в профільному аграрному комітеті, а першим заступником Комітету з питань державного будівництва. Віктор Андрійович справді на 100 відсотків донецький. Народився у селі Закітне Краснолиманського району. Закінчивши Харківський сільгоспінститут, працював головним агрономом і бригадиром у колгоспі імені Жданова, головою у колгоспі «Росія» на рідній Краснолиманщині, потім був у районному міськкомі КПУ, райвиконкомі, звідки «піднявся» в область, де вже в 1992 році став заступником голови Донецької облдержадміністрації.

Аграрний віце-прем'єр Іван Кириленко — людина, з одного боку, надзвичайно комунікабельна, а з іншого, великий любитель цілком і повністю контролювати інформаційні потоки. Інтерв'ю не дуже люб'язній в оцінках його діяльності «Україні молодій» він мав намiр дати ще з січня 2000-го, щойно його, маловідомого в широких колах депутата, призначили міністром. Але то підготовка стратегічних державних програм, то недовершеність поточних справ, то інша державна зайнятість, то чiпкий грип не давали довгоочікуваній розмові відбутися. Напередодні ж цього Нового року щось змінилося, і кореспондентці «УМ» вдалося відносно легко потрапити не лише в приймальню, де деякі відвідувачі годинами очікують на високу аудієнцію, а й у по-діловому просторий кабінет Кириленка на п'ятому поверсі Кабінету Міністрів. Розмова видалася тривалою, цікавою і, як мені здалося, відвертою, хоча потім з'ясувалося, що далеко не все сказане було сказано «для преси» — Іван Григорович вивіряв кожне своє слово.