Реформу правоохоронних органів визнають найбільшим здобутком команди Михаїла Саакашвілі всі без винятку — від міжнародної спільноти до найзатятішої внутрішньої опозиції. Взявшись за викорінення корупції, «трояндові революціонери» активно діяли й в інших напрямах. За минулі шість років у Грузії повністю реорганізовано митницю та податкову систему. Із 26 податків залишилося тільки шість, але платити їх доводиться всім. Мито на 90% товарів тепер нульове, на решту діють іще дві можливі тарифні ставки: 5% і 12%. Молоді грузинські урядовці сповідують філософію лібертаріанства — мінімальний вплив держави за максимальної свободи підприємництва. Це дозволило зробити економіку Грузії однією з найбільш відкритих у світі й зацікавити іноземного інвестора.

Зведений 2007 року міжнародний аеропорт Тбілісі нещодавно отримав у Дубаї нагороду в номінації «Найкращий аеропорт у Східній Європі, країнах Балтії та Росії». Але комфорт вимірюється не престижними відзнаками — так само, як реформи слід оцінювати не за рейтингами, а за тим, чи виливаються вони в добробут населення і реальну користь для країни. Реформи команди Михаїла Саакашвілі вражають весь світ, але проблеми, які ще залишаються, — передусім високий рівень безробіття і бідність — заважають багатьом грузинам сповна відчути насолоду від «грузинського дива».

Ми — гості з України — їм, звісно, співчуваємо. Але, порівнюючи ситуацію з очікуваннями після нашої Помаранчевої революції й тим, чим вони зрештою обернулися, бути щирими в цьому співчутті не виходить. Нові повітряні ворота Тбілісі та багато інших ознак модернізації Грузії — заслуга не майбутнього футбольного чемпіонату чи іншої стресової ситуації, без якої український чиновник зазвичай і пальцем не ворухне. У команди, яка нині при владі в Грузії, мислення не має нічого спільного з пострадянським. Саакашвілі, ставши президентом у 36 років, згуртував навколо себе таких самих молодих, завзятих, переважно з дипломами закордонних університетів і західними підходами до роботи й реформ. Їм не потрібні зовнішні стимули, щоб усвідомити: сучасний аеропорт — це обличчя країни, розвиток економіки — це зростання добробуту громадян, викорінення корупції — неодмінна умова успішної розбудови держави.

«Бо–жо–ле... Ви тільки вслухайтеся, як по–французьки це звучить!» — замріяно протягує солідний чоловік у костюмі з краваткою, відпиваючи черговий ковток зі свого бокала. Ігор — бізнесмен, його фірма давно й тісно співпрацює з французькими партнерами. Сам кілька років прожив у Франції, і коли чує заповітні слова Le Beaujolais Nouveau est arriv?! («Молоде «Божоле» прибуло!»), розпливається в меланхолійній усмішці: «Ну нарешті!». Продегустувавши довгоочікуваний напій, Ігор прицмокує: «Цьогорічний врожай, схоже, напрочуд вдалий! Минулого року була така бурда, що більше літра й не вип’єш...»

Біля виходу з метро «Арсенальна» збираються люди: в руках — синьо–жовті прапори із чорними жалобними стрічками, колоски, у декого — свічки. Жодної партійної символіки — представники політичних сил, які прийшли вшанувати пам’ять жертв Голодомору–геноциду 1932—33 років, дотрималися обіцянки. Спершу волонтери, які «самоорганізовували» акцію, планували створити від «Арсенальної» до Меморіалу пам’яті жертв Голодомору ланцюг. Але не склалося — початок панахиди біля «свічки» меморіалу перенесли на півгодини раніше, і більшість людей, які планували взяти участь у ланцюгу, побігли одразу туди. З цієї ж причини не надто велелюдною вийшла й жалобна хода.

Канцлер Німеччини Ангела Меркель, яка з 2000 року незмінно очолює Християнсько–демократичний союз (ХДС), залишиться лідером партії щонайменше до 2012–го. Позавчора на своєму з’їзді в місті Карлсруе християнські демократи знову обрали її головою: із близько тисячі делегатів за Меркель віддали свої голоси 90,4%. Це значно менше, ніж два роки тому — тоді фрау Ангела здобула підтримку 94,8% делегатів, і тим паче не дотягує до показника 2000–го, коли за її обрання проголосували майже 96% партійців.

Степан Бандера похований на мальовничому цвинтарі «Вальдфрідгоф» на околиці Мюнхена. Могила провідника ОУН розташована в секторі №43 — це на протилежному боці від українського сектора, де знайшли останній спочинок більшість його мюнхенських соратників та наступників.

«Наші опоненти виступають за правову державу. Що таке правова держава? Це дотримання чинного законодавства. Що каже чинне законодавство про марш? Треба отримати дозвіл місцевих органів влади. Отримали? Ідіть і демонструйте. Якщо ні — не маєте права. Вийшли, не маючи права, — отримайте по башці кийком. Ну ось і все!»

Сьогодні Франція святкує. По всій країні відбуваються бали й масові гуляння, а в Парижі на Єлисейських полях проходить грандіозний військовий парад, подивитися на який звідусіль з’їжджаються люди з найдальших куточків не лише Франції, а й усіх теренів колишньої Французької імперії. 14 липня 1789 року повсталі парижани взяли штурмом ненависну в’язницю Бастилія, поклавши початок Великій французькій революції і зробивши свою країну символом боротьби за свободу. Відтоді в Сені спливло чимало води, але Національне свято 14 липня залишається для французів найбільшим і справді народним, й «УМ» щиро вітає французький народ із цим днем.

Україна — не Франція. У нас різна історія, різні сусіди й різні проблеми. Але, як визнає Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Жак Фор, українці де в чому дуже схожі на французів. Після 1789–го Франція в пошуках найкращого варіанта державного управління змінила не одну систему, і якщо нам вистачить розуму вчитися на чужих помилках, варто звернути увагу на той досвід, яким одна з провідних нині держав Євросоюзу охоче готова поділитися з нашою молодою демократією. Тим паче що, як запевнив «УМ» пан Фор, у Парижі та Брюсселі досі не розчарувалися в європейських перспективах України.

Із часу свого прибуття в Україну посол Сполучених Штатів Америки Джон Теффт не надто часто відверто спілкувався з журналістами. А запитань до голови американської дипмісії, особливо після зміни влади в Україні, накопичилося чимало. Тому напередодні приїзду до Києва держсекретаря США Хілларі Клінтон Інститут світової політики організував для представників преси й українських експертів зустріч з американським амбасадором, який люб’язно погодився задовольнити їхню цікавість.

Сам пан Теффт із твердженням про віддаленість від преси не згоден — у відповідь на такий закид він нагадав, що вже не тільки дав кілька інтерв’ю українським ЗМІ, а й нерідко виїздив у регіони, де спілкувався в тому числі і з журналістами. Мало того, навіть провів «майже відпустку» в Криму — спершу збирався поїхати в інше місце, але виверження ісландського вулкану змусило змінити плани. Щоправда, повноцінним відпочинком цю поїздку назвати складно, адже в Україні у дипломата завжди знайдуться справи. Проте у «всеукраїнській здравниці» панові Джону, схоже, сподобалося, позаяк він запевнив: залюбки приїде у Крим іще (що особливо актуально у світлі закликів Президента Януковича до наших чиновників відпочивати на «рідному» узбережжі, а не по закордонних курортах).

Цими днями більшості українців не до політики — як і весь світ, Україна поринула у футбольні пристрасті. Оскільки національна збірна на фінальний етап чемпіонату світу до Південно–Африканської Республіки не потрапила, багато хто з наших співвітчизників зацікавлено стежив за командою Австралії, у складі якої виступає етнічний українець Микита Рукавиця. Але генсек Світового конгресу українців Стефан Романів, який народився та прожив усе життя в Австралії, подіями на полях ПАР не надто цікавиться. Стефан — палкий уболівальник австралійського футболу (вид спорту на кшталт регбі). У який, до речі, також грають українці. А легендарний Алекс Єсауленко й досі залишається одним із найвизначніших футболістів у Залі слави австралійського футболу.

Стефан Романів переконаний, що й австралійський футбол, і спорт узагалі, і мистецтво здатні об’єднати Україну, яку політики штучно розділяють на Схід і Захід. Голова найпотужнішої організації української діаспори закликає не надто сподіватися чи ремствувати на владу, а брати справу у свої руки і їхати в «протилежні» регіони з культурними та просвітницькими акціями. І сам подає приклад: був у Харкові, Донецьку, інших східних областях і збирається поїхати ще не раз.

Хоча дії нової влади не можуть не хвилювати діаспору. Після кроків Януковича на зближення з Москвою закордонні українці вперше з 1991 року вийшли на акції протесту у своїх країнах. У понеділок делегація Світового конгресу українців на чолі з паном Романівим зустрілася з Президентом Януковичем, щоб з’ясувати, якими будуть подальші дії влади щодо нагальних питань зовнішньої та внутрішньої політики. Про підсумки зустрічі голова СКУ розповів «Україні молодій».