...1705 рік, Кам’янець-Подільський. Магістрат міста розглядає скаргу однієї з тамтешніх жительок на її сусідку (прізвище останньої в архівах збереглося — Зелинська), яку позивачка звинувачує у чародійництві. Постраждала заявляє, мовиться у скарзі, що бачила, як Зелинська стояла на своєму подвір'ї боса і з непокритою головою, до того ж іще й зі свічкою у руках. Цю саму свічку найближчої суботи Зелинська переломила у церкві та нахилила палаючим кінцем униз, що означає безсумнівний намір накликати на когось недугу чи навіть смерть. При цьому лихі думки Зелинської були скеровані саме на позивачку, вважає та, тим паче що останнім часом безневинна жертва сусідки-відьми якраз почала слабувати на невідомо відкіль узяті хвороби. Суд, заслухавши пояснення Зелинської, не знайшов у її діях нічого богозневажливого, але, як говориться у вироку, «про всяк випадок» засудив її до лежання «крижем» (тобто хрестоподібно, з розкинутими руками) у церкві протягом двох літургій.

«Девчёнки, да зачем в Крыму татары-то? И зачем они вам? Вы ж славянки, надеюсь! — лютився «казак» з московською говіркою, на шаленій швидкості вивозячи нас з подругою на вершину Ай-Петрі. — Эти татары — вредители все, они же Родину предали, с немцами сотрудничали... Колодцы, сады — это все русские сделали. Татары на все готовое пришли!..» Упродовж автостопної мандрівки півостровом склалося враження трибарвної мозаїки настроїв: україномовні водії розповідали про культурні пам'ятки краю чи новопридбані кримські маєтності нашого «гаранта»; татари ділилися проблемами вимушеного безземелля і безробіття; росіяни ремствували на татар і «націоналiстів».

До ритуальних послуг Колєсніков прийшов, так би мовити, по висхідній. Випускник Алма-Атинського інженерно-будівельного інституту, деякий час відпрацювавши за фахом, він на певному етапі зайнявся виробництвом надмогильних пам'ятників. Аж тоді надумав опанувати усіма ритуальними послугами, як кажуть, у комплексі. Аналізуючи цю стезю з прискіпливістю і виваженістю професіонала-будівельника, мусив таки глибоко задуматися. Як-не-як, у понадмільйонному Дніпропетровську щодня помирають 40 — 60 чоловік. Отже, обсяг роботи для ритуальних служб великий. Тим паче, враховуючи, що з офіційних похоронних бюро ще донедавна ці послуги надавало, вважай, єдине, «Едельвейс», яке тепер має статус закритого акціонерного товариства. Навіть йому з такими обсягами не впоратися. Та заглибившись у тему, Колєсніков і взагалі очам своїм не повірив. Чи не інформація для роздумів: з отих 40 — 60 покійників на легальних, відкритих, офіційних цвинтарях вічний спокій знаходять двадцять. Та й це — у кращому випадку. А де ж решта? На цвинтарях, так би мовити, незаконних, які ще називають закритими. З усіх боків мегаполісу їх нині нараховується 43! А відкритих — лише сім.

Iдея моделювання того чи іншого судового процесу над відомою особою повсякчас рівною мірою приваблює як науковців-гуманітаріїв, так і майстрів «красного письменства». В цьому контексті варто згадати хоча б поему Ліни Костенко «Маруся Чурай». Починається вона згадкою про пожежу у Полтаві, яка у XVII столітті знищила всі магістратські книги, де могли б бути відомості про головну героїню: «А що, якби знайшлася хоч одна — / В монастирі десь або на горищі?/ Якби вцілiла в тому пожарищі — / Немов неопалима купина?». Але оскільки це «якби» не справдилося, авторка розгортає перед читачем сувій власного бачення тодішніх подій. У випадку ж, про який iтиметься у даній публікації, фантазувати не доведеться. Джерел, які стосуються суду Синедріону над Ісусом Христом (саме ця тема, хай і не зовсім новорічно-різдвяна, розглядатиметься «Україною молодою»), не бракує — це передусім чотири Євангелія та значна кількість апокрифічної літератури. От тільки проблема в тому, що названі джерела вступають у суперечку як між собою, так і з реаліями двотисячолітньої давнини, зокрема з деякими елементами римського права, іудейської судової практики тощо. Яким був суд над Ісусом за версією євангелістів — про це нам відомо з Біблії. Яким він однозначно бути не міг — про це говорять сучасні знавці історії та старожитностей. Отже, слово — їм.

Святкування і відзначення — це дві великі різниці, чи не так? У майже дворічної давності указі президента Кучми йшлося про відзначення 350-річчя Переяславської ради, сьогодні на урядових зібраннях обговорюється підготування до святкування цього «ювілею», про що урочистим голосом повідомляє дикторка по радіо. На червоному (бо неділя) аркуші «Народного календаря» за 18 січня 2004 року читаємо: «350 років тому Переяславська рада ухвалила об'єднати Україну з Росією». І далі — слова Шевченка, які поет писав «зовсім не про це»: «Чи є що краще, лучче в світі, як укупі жити, братам добрим добро певне пожить, не ділити?». Упродовж 33 років «Народний календар» упорядковує Анастасія Онищенко, з них всього 12 — незалежних. Утім тематика і лексика календаря з кожним роком все ближчає до «звичного стану речей». Хто привчив до такого стану і постійно про нього нагадує? Відповіддю може стати роз'яснення співробітниці Російського медіа-центру в Києві, де минулої суботи відбувся «круглий стіл» «Переяславская рада 1654 года: Поиск общего видения истории. Позиция украинских и российских ученых»: «На самом деле мало журналистов хотят писать о Переяславской раде, а ведь юбилей приближается. В Украине был учрежден государственный оргкомитет во главе с Дмитрием Табачником, но он, кажется, так и не собирается ничего делать. И мы хотим через прессу расшевелить государство, чтобы праздновали поактивней».

Перша чемпіонка України зі стриптизу Вардануш Мартіросян любить борщ, ніколи не займалася консумацією, живе із чемпіоном України із кікбоксингу і вважає себе занадто талановитою, щоб танцювати стриптиз за кордоном
Перший чемпіонат України зі стриптизу викликав навіть більший інтерес, аніж очікувалося. Його телеверсію купив у СТБ і один російський телеканал. Його з однаковою цікавістю дивилися й ті, хто регулярно розважається цим мистецтвом у стрип-клубах, і ті, хто зроду не бачив жодної «живої» стриптизерки. У фіналі очікували інтриг, підступів, диверсій, і тому всіх, особливо у провінції, здивував той факт, що переможницею стала дівчина із Кривого Рогу, стриптизерка Чорний Ангел, яка й оголеною вміла залишатись таємничою, інакшою. І кореспондент «України молодої» вирушив до Кривого Рогу, куди зазвичай вибирався у відрядження тільки на металургійні комбінати, на зустріч із Чорним Ангелом.

Співрозмовник «УМ» Максим Стріха — доктор фізико-математичних наук, перекладач, публіцист, політик і філософ — багато перекладає з англійської й обстоює ідею, що тільки завдяки перекладу українська відвойовує собі статус мови, а не діалекту, отже, «тлумач» має не лише літературну місію, а й ідеологічну.

Хоча між Україною та Румунією ще немає візового режиму, цей кордон для багатьох закарпатців майже недоступний. Це притому, що на лівому березі Тиси від Ділового до Буштина живуть українці, які мають на Закарпатті багато родичів та знайомих, а деякі села взагалі розрізані кордоном навпіл.

Бувалі в бувальцях любителі походів Карпатськими горами, котрих тягне сюди, як примагнічених, вважають, що той мандрівник, який на власні очі — хоча б раз — не бачив тутешнього бурого ведмедя (не у вольєрі, зрозуміло, а в природному середовищі), — принаймні невдаха. Автор цих рядків за тринадцять років перебування на Івано-Франківщині сходив тутешні гори мало не вздовж і впоперек. Однак визнаного авторитета місцевої звірини не здибав ніде. Мабуть, таки не пощастило, хоча — зізнаюся, як на духу, — ще не знати, яким би був вираз мого обличчя, коли б справді зіткнувся з «вуйком» (так його величають гуцули) віч-на-віч десь у гірській глухомані. Особливо зважаючи на інформацію очевидців, котрі показували мені «в натурі» малинник біля села Бистриця, «де ведмідь удень роздер коня, а вночі пхався у намет до грибників». Щоправда, поганими вчинками він про себе більше не нагадував. Не те що інший його «придуркуватий» одноплемінник. Біля нічної ватри на березі гірської Чечви слухав я оповідь мисливствознавця про ведмедя, котрий у заростях ожини, за якихось 50 метрів від нашого багаття, так обняв бабусю з села Луги, що зламав їй ключицю і ногу.

Та випадки, коли клишоногий умисно піднімав лапу на людину, стверджують і місцеві жителі, і фахівці-єгері, — не правило, а виняток із ведмежих правил. Насправді ж бурий ведмідь, за словами іванофранківця, кандидата біологічних наук, єдиного в Україні вченого-«ведмежатника» Олексія Слободяна, — цікавий, гарний і цінний лісовий звір. Про нього — наша сьогоднішня розповідь, із почутими від різних людей невигаданими історіями та ексклюзивними коментарями Олексія Олексійовича.

Слово «толерантність» означає єдність у різноманітті. Організатори двотижневого табору національних громад «Джерела толерантності», який цього року вже вдруге відбувся в Україні, всім устроєм таборового спільного проживання поставили перед дітьми питання: що об'єднує розмаїття народів і що роз'єднує людей за національною ознакою? Участь у таборі, що розмістився поблизу містечка Хуст у полікультурному Закарпатті, взяли близько 140 дітей від 17 національних громад (у тому числі група українців) — вірмени, кримські татари, румуни, євреї, угорці, греки, болгари, поляки, литовці, татари, росіяни, німці. Кожен новий день вони проживали національним життям того чи іншого народу, знайомлячись таким чином з традиціями й особливостями кожної національності і переконуючись: багатство культур, релігій і мов — це безцінний дарунок світові, який потрібно зберегти. Діти відчули: роз'єднує людей зло, об'єднує нації — людяність.