Респектабельна вулиця Пушкінська у Києві. Вона так звикла до змін та історичних «перверзій». На розі бульвару Шевченка, у готелі «Палас», у резиденції турецького посла зрікся влади гетьман Павло Скоропадський. Там, де «Червоний Хрест», була німецька поліція за кайзера Вільгельма. Там, де розміщувалась поліклініка «Четвертого управління», ведуть прийом геніальні китайські акупунктурники... Де було найкраще до 1917 року українське видавництво Кульженка, тепер посольство братнього Туркменістану... «Гей, газу!»

Цікаво, як він спить у тому своєму котеджі на Софійській Борщагівці, побудованому лютою працею по десятках сцен, під власною орудою та «рукою власною»? Мабуть, перебира уві сні ногами і вигукує під ніс, як той персонаж у фільмі Олексія Германа — «Швидко,швидко...швидко!» Це тільки робоча гіпотеза. Але, напевне, він мав спати таким робом і по студентських гуртожитках, і по найманих квартирах, і в закордонних готелях.

Сімдесят шість років прожив Михайло Оленчук у селі Хрещатик над Дністровою безоднею, там, де Буковина підноситься, ніби у стрибку над потойбічним Поділлям. Сім правнуків уже було в них із бабою. Одну дочку «планета»-доля запроторила до Італії, інші розташувалися неподалiк родового гнізда. Відгуляли дід та баба золоте весілля... І тільки тоді дід вирішив: щось у житті було не так, чогось Такого не вистачило.

За дві години перед від'їздом до аеропорту обмацав кишені — так і є, «посіявся» закордонний паспорт iз візою. Ну, групі повертатися до Києва, а ти, хлопче, лишаєшся у Вільнюсі. Група посиніла, дивлячись на мене та моє тихе щастя. Ні в кого не вистачало снаги навіть лаятися.

Навіщо я притяг той розкурочений ткацький станок додому на Липки наприкінці дефолтівського літа? «Бо дурень єси», - самокритично казали колись мандрівні дяки.
Стояли кросна у кутку біля ліфта, стояли, бо не могли в нашому кублі їм ради дати, аж поки батько не проявив ініціативу. І поїхали у сміттєзбірнику до загальної геєнни останні залишки побуту тих, хто жив якраз навпроти Ігоревої могили у Немирівці...