Цікаво, як він спить у тому своєму котеджі на Софійській Борщагівці, побудованому лютою працею по десятках сцен, під власною орудою та «рукою власною»? Мабуть, перебира уві сні ногами і вигукує під ніс, як той персонаж у фільмі Олексія Германа — «Швидко,швидко...швидко!» Це тільки робоча гіпотеза. Але, напевне, він мав спати таким робом і по студентських гуртожитках, і по найманих квартирах, і в закордонних готелях.

Сімдесят шість років прожив Михайло Оленчук у селі Хрещатик над Дністровою безоднею, там, де Буковина підноситься, ніби у стрибку над потойбічним Поділлям. Сім правнуків уже було в них із бабою. Одну дочку «планета»-доля запроторила до Італії, інші розташувалися неподалiк родового гнізда. Відгуляли дід та баба золоте весілля... І тільки тоді дід вирішив: щось у житті було не так, чогось Такого не вистачило.

За дві години перед від'їздом до аеропорту обмацав кишені — так і є, «посіявся» закордонний паспорт iз візою. Ну, групі повертатися до Києва, а ти, хлопче, лишаєшся у Вільнюсі. Група посиніла, дивлячись на мене та моє тихе щастя. Ні в кого не вистачало снаги навіть лаятися.

Навіщо я притяг той розкурочений ткацький станок додому на Липки наприкінці дефолтівського літа? «Бо дурень єси», - самокритично казали колись мандрівні дяки.
Стояли кросна у кутку біля ліфта, стояли, бо не могли в нашому кублі їм ради дати, аж поки батько не проявив ініціативу. І поїхали у сміттєзбірнику до загальної геєнни останні залишки побуту тих, хто жив якраз навпроти Ігоревої могили у Немирівці...

- Не бійся, - сказав мені довгий, як жульвернівський Паганель, Бенгт і блиснув скельцями багатодіоптрійних окулярів. - Іди, він тобі нічого не зробить. Коли він погодиться - зробиш нам знак із вікна.

... День перед тим, за старим, більш відповідним до природи стилем, почалася зима. Але, окрім теплого вітру з дощем-крутієм і води по гомілки, виразних ознак будь-якого сезону в центрі села Чемер Козелецького району не видно. Навіть зелене листя в старому поміщицькому парку Пашковських ще затрималося на гілках.

Небезпечно оповідати про «місця сили» та «маршрути сили» на шпальтах газет із великим тиражем. По твоїх слідах пройде один правдивий, вірний шукач, проте «ломонуться» двадцять нудьгуючих... На Писаному Камені напишуть «Динамо—forever», на розбитому вівтарі костелу в Бережанах — свої ніякі імена...
Тим паче коли йтиметься про ділянки посиленого поетичного натхнення на українському глобусі.
Адже що б там не казали про кінець Поезії та про безпосередній доступ віртуальної Реальності до мозкових підвалин, а версифікують та віршують ледь не усі, тільки зізнаються в тому одиниці. Хто зловив під час статевого визрівання на свою душу чи там на свою дупу вірус Магічного Слова, в тому ця лихоманка житиме до скону.
Отже, тобі кажуть — хочеш упіймати той самий підлітково-юнацький кайф?.. Бачити Світ — і не бачити світу, битися зосліпу лобом об ялиці й посміхатися зустрічним так, щоб від тебе сахалися, — а Ритм усе дрижатиме довкола тебе зеленкуватою аурою, і за тобою не встигатимуть ані олівець із папером, ані цифровий диктофон, і дуже хотітиметься пити, і зовсім не хотітиметься їсти, і стрибатиме над тобою гострим, хоч Богові голитися, грунем останній автентичний чугайстер чи там цапоногий Пан, що його вже двадцять століть і два дні як урочисто поховали елліни, — твій персональний «Великий Олень Вічного Полювання»...
Хочеш.

Днями піднімався з Майдану Інститутською і на розі готелю «Дніпро» здибав Дмитра Малакова, автора виданого й перевиданого бестселера «Київ 1941-1943». Вразила не сама зустріч після довгої перерви iз заступником директора Музею Києва. Коли в точці зустрічі підняти очі вгору, побачиш якраз проекцію балкона знищеного «будинку Гінцбурга», де родина Малакова робила всім відомі фотознімки центру довоєнного Києва, де його старший брат Георгій починав нескінченний альбом київських малюнків. Нічого не сказавши панові Дмитру, я просто підняв очі вгору. Малаков посміхнувся. Це було як пароль та відгук...