Здається, саме так розмірковували розробники нової редакції Трудового кодексу України, які пропонують офіційно обмежити тривалість нашого з вами робочого дня до 12 годин.

Сьогодні самотній пенсіонер має вибір: він може заповісти своє житло чи іншу нерухомість якійсь людині або подарувати це майно в обмін на догляд і допомогу. А може укласти договір довічного утримання — з фізичною чи юридичною особою. Перші два варіанти використовують у нас традиційно. Останній же є досить новим.

Про те, які тенденції спостерігаються нині на вітчизняному ринку праці, які чинники визначають його стан і проблеми, «УМ» розмовляє з начальником відділу робочих місць, профорієнтації та підготовки кадрів НДІ праці та зайнятості населення Мінсоцполітики і НАН України Іриною Терюхановою.

Після крапельниці у вас на руці утворилася гематома, вашій сусідці не змогли діагностувати правець і вона померла від елементарної подряпини iржавим дротом. Це все — приклади шкоди, яку завдають пацієнтам у закладах охорони здоров’я. Чому виникають такі ситуації? Чому медики порушують головне правило своєї професії — «не зашкодь»?

У цих та інших питаннях бідності по-українськи допомогла розібратись академік НАН України, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України Елла Лібанова.

Інтерв’ю з ювілярами завжди компліментарні. Однак давайте не дотримуватися цієї традиції. Навіщо для Забужко наші компліменти? Вона прекрасно й сама вміє оцінити свої здобутки і виставити собі оцінки.

Давайте про інше: про письменницьку роботу під знаком війни, про перемогу, яка здобувається не смертями.

Часто сьогодні можна почути, що війна — не найкращий час для обговорення мовних проблем, бо мовне питання роз’єднує націю. Виходить, це для об’єднання нації ми як мантру повторюємо вислів «єдина країна — единая страна» і сповідуємо фактичну двомовність, хоч і декларуємо державний статус української мови з найвищих трибун.

9 вересня в «УМ» була опублікована стаття «Ми після війни стали справжніми грузинами». Однією з героїнь цієї статті була Додо — полковник грузинської армії, член асоціації захисту ветеранів Грузії. Зараз ця жінка в Україні, вона є інструктором добровольців, що воюють на Донбасі в лавах підрозділів «Правого сектору» й УНСО.

У серпні ми з дочкою мандрували Грузією. Побачивши на моєму рюкзаку український прапорець або почувши, що ми спілкуємося українською, грузини відразу починали розмову про Україну й російську агресію. «Ми це все самі пережили зовсім недавно», — казали вони.

З Оксаною Забужко хотілося говорити про вічне — про ту міру істини, яку може витримати людина, про життя, яке людина витворює. А в перший же момент зустрічі заговорили про останні новини. Я зрозуміла: наша розмова про вічне відбудеться в координатах сьогоднішніх подій. А координати ці задають наші постмайданні сподівання і війна, за якою стоїть Росія.