Якось непомітно в Україні пройшов ювілей, а саме 125-річчя від дня народження, Михайла Булгакова. Хтось звинувачує його у нелюбові до України, а хтось просто не вважає його українським письменником (так можна і Гоголя віддати, бо він писав російською мовою).

Коли народився мій син, я підстерігала моменти його пробудження, щоб занурити обличчя в його тепле і ще вогке від сну тільце, вдихнути найрідніший і найдорожчий запах на світі, що не зрівняється з найвитонченішими і найвишуканішими парфумами світу.

Два роки війни, зруйнована економіка сходу країни і, відповідно, мільйони, що не надійшли в бюджет України, тисячі вбитих, сім’ям яких держава виплатила компенсації, і десятки тисяч поранених, які потребують допомоги держави, — усі ці чинники ніяк не сприяють покращенню життя українців.

Подорожуючи в 94-му Польщею, довелося якось заночувати в оселі молодої родини. Красивий котедж, у модерновій вітальні потріскували полінця в коминку, але затишку вони не додавали — була пізня осінь, а будинок іще не опалювався (вночі від холоду мене врятувала тільки пухова ковдра). Зайшла мова про життя-буття.

«На наших спинах в’їхали у владу, а тепер нас же і пресують», — скрушно говорить жінка постбальзаківського віку другій, і обидві сумно хитають головами, дивлячись, як кранами зносять цілий ряд крамничок-МАФів, де ще донедавна вони працювали.