Наразі ми перебуваємо у стані неоголошеної війни. В умовах, коли країну намагаються розділити та коли агресор використовує всі можливі важелі інформаційного, емоційного, фінансового та військового тиску — пропаганду на телеекранах цінностей та вихваляння сили російського спецназу, збройних сил РФ та інших спецпідрозділів уже не можна виправдати жодними економічними аргументами та смаками глядачів.

Згадуючи сьогодні донедавна винятково опозиційний канал ТВі, слід бути готовим відразу до кількох контекстів. Головний iз них — прикрий цьогорічний скандал, що став результатом не­прозорої зміни власника, який і донині достеменно не відомий.

Батьки кожної дитини більшою чи меншою мірою змушені вникати у те, що «телеящик» показує для неповнолітніх глядачів. Уже не перший рік особливого розмаїття на доступних у нас каналах не спостерігається. І навіть «Телетріумфом» за минулий рік як найкращу дитячу програму безальтернативно нагородили проект Першого Національного «Школа юного суперагента», який навіть ведучий Валерій Чигляєв називає сімейним. А насправді це дещо дивні 20–хвилинні моновистави, де розповіді ведучого, скажімо, про чищення зубів, пересипані кадрами з радянських фільмів «Операція «И» та інші пригоди Шурика» та «Іван Васильович змінює професію». Основним контентом на ТБ для дітей лишаються мультфільми, на які дорослі і діти дивляться різними очима.

Вітчизняне телебачення повертає моду на осучаснене радянське ретро. Українські телеменеджери щедро «годують» глядачів російською телевізійною продукцією, в якій викривлено показана історія радянської доби. Так, «Інтер» у зручний для свого глядача час, тобто — по буднях, відразу після випуску вечірніх новин, показує здвоєними серіями телевізійні художні фільми з життя так званого пізнього СРСР. Оскільки основна аудиторія каналу, що презентує себе «головним», — переважно люди віком за 50, недалеке минуле, на яке припали їхні кращі, активні роки, повинно викликати й таки викликає ностальгію.

Історія дає показові приклади реакції авторитарної влади на справжню політичну сатиру. Так, Тараса Шевченка в царській Росії почали репресувати саме за поему «Сон», точніше — за рядки про царицю, схожу на сушений опеньок.