Яких тільки професійних свят не існує у календарі — від Дня боса до Всесвітнього дня бармена. Дуже скромно й якось не пафосно загубилося серед них одне з найпопулярніших — День учителя. Адже немає серед нас таких людей, хто не стикався у своєму житті зі школою.

Рік тому «УМ» розповідала про аукціон виробів, створених інвалідами, який запрошені політики й бізнесмени дружно проігнорували. Грошей захід не приніс, бо майже нічого не було продано. А молода дівчина–інвалід, заради якої й були організовані торги, померла. Бо грошей на операцію не знайшлося.

Цьогоріч Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів знову звернулася до сильних світу цього. Ні, не з проханням — із запрошенням приєднатися до журі фестивалю творчості інвалідів «Неспокій серця». Захід цей мав особливе значення для неповносправних людей. «Талант — це дар Божий, й інвалідність — не перешкода для його розкриття та розвитку! Учасники фестивалю — люди, які волею долі опинились у нелегкому становищі — продемонстрували незламну силу духу та мужність. Цим фестивалем ми хочемо зробити свій внесок у справу побудови суспільства рівних можливостей», — акцентував Володимир Петровський, голова Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів.

Щойно розпочатий 2010—2011 навчальний рік ознаменувався небувалою кількістю сподівань і розчарувань. Сподівань на те, що все–таки здоровий глузд у лавах урядовців переможе і відкату в розпочатих реформах не буде. Розчарувань у тому, що здача позицій таки відбулася і прогресивна громадськість ніяк цій справі завадити не може. Та реальність перевершила всі найгірші прогнози. Бо стало зрозуміло, що про нову стратегію освіти і взагалі про будь–які ґрунтовні професійні підходи в цій галузі не йдеться. Створене попередниками охоче ламається, а нічого якісно нового не пропонується. Звичайно, видимість бурхливої реформаторської діяльності створюється, але робиться це настільки непрофесійно і через пень–колоду, що стає не просто соромно, а «за державу образливо», як казав герой відомого фільму.

Отож що отримали і чого не дочекалися від «команди професіоналів» наші школярі та їхнi вчителі у новому, 2010—2011, році?

Домашні завдання треба виконувати старанно, сумлінно і вчасно! Це правило відоме кожному школяреві. Та, з’ясувалося, його не знають чиновники Міністерства освіти. Саме це відомство свого часу стало ініціатором відмови від профільної 12–річної школи і переходу на 11–річку за російським зразком. При цьому сам головний освітянин країни ще в червні наголошував: «Зроблені всі розрахунки. Ми встигаємо абсолютно нормально переглянути навчальні програми, розвантажити їх».

І от до нового навчального року залишилися лічені дні. Освітяни готові стати до роботи і з надією дивляться на Міносвіти: де підготовлені ним нові підручники і навчальні плани (перелік предметів і кількість годин на їх вивчення для кожного класу) за новими програмами? Яким же було здивування громадськості, коли стало зрозуміло, що своє завдання на літо Міносвіти виконало на тверду «двійку». І легше перелічити, чого не зробили чиновники, ніж те, що зробили.

Досі, говорячи про чиновників Міністерства освіти, які дозволяють собі українофобські заяви, ми мали на увазі лише міністра Дмитра Табачника. І не звертали уваги на тих, хто ховається у його тіні, але робить не менше для викорінення усього українського з нашої освіти і науки. Тож настав час назвати героїв ідеологічного фронту поіменно. І почати можна з шостого заступника міністра — Ірини Зайцевої. Посада, яку вона посіла у квітні 2010 року згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів, є додатковою. Але, як показало життя, від того не менш важливою.

Курчат, кажуть, рахують по осені, а середній бал атестату, від якого залежить вступ до вищих навчальних закладів, — по весні. Отож цьогорічні випускники разом із документом про загальну середню освіту отримували не менш важливий папірець — виписку з переліком оцінок і визначеним середнім балом атестата.

Середній бал і раніше враховували при вступі до вишів, але лише у спірних ситуаціях: якщо два абітурієнти отримали однакову кількість балів за сертифікатами ЗНО, то шанс вступити мав той, у кого кращий атестат. Цього року вплив результатів навчання у школі на процедуру вступу значно збільшився.

За задумом посадовців, нове правило спонукатиме випускників краще вчитися і опановувати всі науки, а не лише ті, з яких проводиться тестування. Підніметься й авторитет учителів, яким, за словами міністра освіти, «безпідставно два роки було дано ляпас» (тобто, з початку впровадження ЗНО).

Цілі нібито благородні й актуальні для нашої освіти. Але, на превеликий жаль, врахування середнього балу атестата дасть ляпаса не лише учителям, а й абітурієнтам із їхніми батьками. Проблеми ж якості освіти нікуди не зникнуть. І навіть загостряться на тлі корупції, яку, власне, і покликане підтримати це нововведення.

За легендою, у розбійника Прокруста, володаря одного з давніх міст, було спеціальне ложе для гостей. Туди укладали довірливих подорожніх. Якщо ліжко було для них закоротке — нещасним відрубували ноги. Якщо ж задовге — витягували за руки і ноги до потрібної довжини. В українському культурному просторі роль такого «хірурга» узяв на себе міністр освіти і науки Дмитро Табачник. Свого часу під скальпель урядовця потрапили українська історія й мова. Штучно «розтягнулася» російська мова і література. Тепер ампутація загрожує нашій літературі — дзеркалу і скарбниці національної культури.

Випускний вечір — одне з найважливіших свят у житті кожної людини, адже символізує закінчення дитинства і початок нового, невідомого, але такого жаданого дорослого життя. Напевно, у кожному сімейному фотоальбомі знайдуться світлини старших членів родини у випускних сукнях — предмет особливої гордості наших мам і бабусь.

Та сьогоднішні вечори суттєво відрізняються від свят, які проводили ще 15—20 років тому. Нині далеко не кожен охочий узагалі може потрапити на бал. Адже така радість не всім по кишені.

Усе–таки ми повинні бути вдячні міністру освіти Дмитру Табачнику за турботу. Він перший, незважаючи на крики «Геть!» і «Ганьба», почав привчати нас думати по–новому і усвідомлювати, що місце України — в одній упряжці з Росією. Потім, слухаючи українофобські заяви, ми лише крутили пальцем біля скроні й навіть були морально готові до намагань проросійських можновладців і «хахлов» нас «нагнути». Згадаймо скандал із написанням підручників історії. Якби він не загартував нас, то чи пережили б ми газово–флотський контракт і присутність на нашому Параді Перемоги російських військових і політиків? Отже, як показує життя, слід уважно і вдумливо ставитися до ідей нашого українського буревісника — пана міністра. Хто знає, які негоди для українців він віщує?

І якщо про викладання історії, зміни у вступній кампанії ми говорили багато, то ідея з викладанням російської літератури у школах згадувалася мимохідь. А дарма. Проблема балансування між русифікацією і збереженням української культури сьогодні як ніколи актуальна.

Про те, що прийшла весна, можна здогадатися за багатьма ознаками: птахи повертаються з вирію, старшокласниці приміряють випускні сукні, стурбовані батьки першокласників атакують школи, тягнучи за руку своїх переляканих нащадків на співбесіди до суворих «тьоть». Ну а для хазяйновитих освітян–адміністраторів весна — це своєрідні жнива, збирання врожаю з батьківських гаманців. Суми так званих вступних внесків, які вводять державні школи для першокласників, вражають: від кількасот гривень до десяти тисяч. І вибиваються вони з батьків настільки віртуозно й красиво, що останні відчувають себе ощасливленими, а не ошуканими.