Столітній ювілей Українських січових стрільців (УСС) — першої новітньої української військової формації — минув абсолютно непомітно. Хоча після Майдану і початку військових дій на сході наша історія чи не вперше отримала нагоду позбутися політичних нашарувань.

На гербі владики Йосифа є напис Per aspera ad astra («Крізь терни до зірок»). Попри те, що Патріарх був одним із найбільш впливових та відомих українців другої половини ХХ століття, його життя було радше тернистим, аніж зірковим.

Бої на Маківці тривали з 28 квітня по 2 травня 1915 року. Росіяни двічі захоплювали Маківку й двічі її втрачали... Ця гора розташована неподалік оспіваної Франком у «Захарі Беркуті» Тухлі, між Сколе і Славськом. Якщо долину річки Опір, уздовж якої йшла залізниця, австрійці захистили укріпленнями, то поросла лісом невисока (958 м) Маківка була зручним і незахищеним міцем для прориву російської імператорської армії. Та армія вже понад півроку тримала в окупації Галичину. І тепер розраховувала прорвати лінію фронту й через Карпати піти на Угорщину та безпосередньо на Відень. Битва на Маківці мала б стати основною на цьому фронті й від неї великою мірою залежало майбутнє війни.

Українська греко–католицька церква є особливим світлом не лише в релігійному, а й у національному житті України. Одним зі свідчень цього є вперті намагання спочатку царського, а потім радянського режиму ліквідувати УГКЦ. Після 1946 року Греко–католицька церква України була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Однак у грудні 1989–го церква вийшла з підпілля і цілком офіційно поновилася.

85 років тому, 5 вересня 1924–го, у Львові здійснено невдалий замах на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Це уже вдруге в 20–х роках ХХ століття керівник польської держави відвідав Львів і вдруге бойовики Української військової організації (УВО) спробували убити польського високопосадовця. Попри невдалий результат, президенти до самого падіння польської держави у 1939 році більше жодного разу офіційно не відвідували Львів.

Біографія Ольги Басараб була включена в усі важливі виховні матеріали націоналістичного руху. Ольга Басараб, член багатьох громадських організацій у середині 20–х років ХХ століття, стала найяскравішим символом боротьби за Українську державу. Її могила на Янівському цвинтарі упродовж багатьох років була місцем паломництва для тисяч українців. Тут виголошували присяги на вірність і приймали в підпільні організації — спочатку в УВО, а потім ОУН.

Смерть Ольги у в’язниці в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року стала однією з найбільш вражаючих подій на західноукраїнських землях у 1920–х роках. Ольгу було знайдено повішеною в тюремній камері. Це був чи не єдиний подібний випадок серед чималого переліку польського судочинства над українськими революціонерами.

26 червня — День пам’яті повстанців у Кенгірі. Таких повстань, організованих бандерівцями в концтаборах, було чимало. Політичні в’язні називали табори та в’язниці «малою зоною», маючи на увазі, що «великою зоною» є Радянський Союз. Саме життя за колючим дротом у їхньому розумінні було вільнішим, ніж на волі, та здобувалося це великою боротьбою й організованістю українських політичних в’язнів у «малій зоні».

Декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року. Сьогодні те містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських картах. Утім саме тут розгорнулася одна з найбільших драм україно–польських стосунків другої половини 1930–х років.

До операції з його знищення було залучено 4574 червоних офіцерів та солдатів, 60 інструкторів зі 110 службово–розшуковими собаками, 500 курсантів МГБ та 230 автомашин. Бункер, у якому перебували Петро Полтава і троє його товаришів, виявили 23 грудня 1951 року в лісі неподалік села Новошин Журавнівського району Дрогобицької області (нині Львівщина). Щоб не здатися живими, повстанці підпалили бункер та пострілялися. Через п’ять днів тіла «Полтави» — «Севера» та ще шістьох воїнів були знищені в триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкта № 39» у місті Львові — «в’язниці на Лонцького»...

Красівський бажав нам бути аскетами, українськими камікадзе: «Бо тільки від того залежить успіх нашої боротьби - наскільки ви зможете в собі витравити зайвину, наскільки ви відсунете від себе ситу закуску, добру випивку, веселу компанію, наскільки ви приварите свої руки до чепіг національної справи». Він мав право радити і вчити. Бо говорив так з голосу власного досвіду.