До України нарешті доїхала Анна Політковська — правозахисник, журналістка московської «Новой газеты», автор книжки «Друга чеченська» (див. «УМ» від 29 вересня) і низки блискучих репортажів iз Північного Кавказу. Львівська презентація українського видання книжки на Форумі видавців, по суті, була зірвана російськими спецслужбами, які напередодні, 1 вересня, отруїли журналістку, коли Анна летіла у Беслан як вірогідний переговорник. Саме їй, серед небагатьох, терористи під час подій на Дубровці дозволили ввійти у захоплений театральний центр. ...Склянка чаю в літаку Москва — Ростов-на-Дону. Некласичне, як зараз модно казати, «атипове» і «поліваріантне» отруєння. Політковську врятували ростовські реаніматологи.

На останньому Львівському форумі видавців столичне видавництво «Діокор», яке спеціалізується на українознавчій літературі (Донцов, Міхновський, кобзарі, отамани 20-х рр. тощо), презентувало книжку відомої московської журналістки з «Новой газеты» Анни Політковської (переклад з російської Івана Андрусяка). «Друга чеченська» — це і назва книжки, і стан, у якому вже понад п'ять років живе Росія. Тож і книга не тільки про війну на Кавказі, по-російськи «бессмысленную и беспощадную», але й про те, як живе Росія, про цинізм її правителів, про доброту і бідність її людей.
Я багато років стежу за публікаціями Анни Політковської і значну частину нарисів уже читав у чи не останній ліберальній, отже, антипутінській і антигебістській «Новой газете». Для більшості ж українців її чесне, гостре слово, повне сліз болю і неможливості чимось іншим допомогти, стане одкровенням. Так про цю безумну війну не пише ніхто. Лише Політковська — добра і відверта жінка, яка називає зло злом.
Маю за честь особисто знати Анну Степанівну. Вона радо погоджувалася двічі приїздити з Москви до Києва на запис програми «Подвійний доказ» на «1+1», буквально на пару годин. Часу на теревені й задушевні спогади не було. І тому тільки з книжки дізнався, що Політковська є українкою. Її дівоче прізвище — Мазепа! Виявляється, її батько родом із села з дивною назвою Костобобр, що у Семенівському районі Чернігівщини, на кордоні з Білоруссю.

Чомусь завжди здається, що тобі найважче і твій біль є найсильніший. Це може бути і не так. Ми просто мало знаємо про те, що діється навкруги. Учора в Білорусі був день пам'яті. Теж. Рівно п'ять років тому зникли безвісти політик Віктор Гончар і його друг підприємець Дмитро Красовський. Чотири роки тому — день у день — зник Георгій Гонгадзе.
У справі про вбивство білоруських опозиціонерів і справі про обезголовлення українського журналіста Георгія Гонгадзе є надто багато спільного. І про це не можна не згадати, принаймні цього дня.

Юрист Андрій Кобець — помітна постать у невеличкому гурті свідомих хабаровських українців. Україномовний, неквапливий, небайдужий. Розмову з ним я записав як у крайовому центрі, так і в його «родовому» селі, районному центрі Переяславка, куди Андрій звозив київських гостей, щоб показати перші дерев'яні хати, зрублені трудовими мігрантами з Київщини, Полтавщини і Чернігівщини ще наприкінці ХІХ століття. Тепер у тих хатах живуть уже інші люди. Які, як тут часто буває, носять українські прізвища, але почувають себе росіянами або й частиною нової історичної спільності — далекосхідниками (рос. — «дальневосточниками»).

Попереднiй десант на Далекий Схід делегації Української всесвітньої координаційної ради у компанії з чарівними бандуристками і журналістами не лишився непоміченим. Місцеві українські громади нарешті повірили в себе, переконалися, що Батьківщина пам'ятає про них. Преса Южно-Сахалінська, Владивостока, Петропавловська-Камчатського, Спаська-Дальнього, Хабаровська видала на-гора чимало заміток iз позитивними «меседжами» про Україну та світове українство. Місцеві радіо і телебачення дали можливість висловитись голові УВКР Михайлові Гориню та іншим учасникам експедиції.

Трохи більше ста днів тому грузини взяли собі у президенти молодого та енергійного Михаіла Саакашвілі. Не буде перебільшенням, якщо, перефразуючи Джона Ріда, сказати: ці сто днів потрясли Грузію. Але не тільки — водночас і наше українське уявлення про те, якою може бути політика на пострадянському просторі. Адже восени й ми матимемо можливість, а отже, і шанс обрати нового Президента. Усі українські недоброзичливці Саакашвілі, які (за ду-у-же дивним збігом обставин) є запеклими опонентами Віктора Ющенка, постійно наголошували — добром його обрання не закінчиться. Безсовісно лякали, що умиється, мовляв, Грузія кров'ю... На щастя, ці безглузді прогнози не збулися.

Є місця, де найкраще думається про трагічне і величне ХХ століття. Де поруч — символи пам'яті та безпам'ятства. Де немає ні білих, ні червоних, ні жовто-блакитних. Iдеться про цвинтарі. Раджу за нагоди, коли будете у Празі, прогулятися у район Жижков, де неподалік станції метро «Желівскєго» і розкинулося історичне кладовище Ольшани.
Українська ділянка — це територія обабіч Успенської церкви. Можна сказати, що це найкраще місце на Ольшанах. Тут, під липами (їх, до речі, називають національним деревом чехів) знайшли вічний спокій сотні видатних людей. Майже всі вони — члени української громади Праги 1920—1930 років.

Знову втрата, яку ніхто і ніколи не зможе компенсувати. І знову серце! Джеймсу Мейсу, вченому, викладачу, публіцисту йшов лише 52-й рік.
Багатолітній в'язень сумління Василь Овсієнко, який, власне, й повідомив про передчасну смерть професора Мейса, на мій погляд, дав вичерпну оцінку доробкові професора Мейса: серце, віддане Україні. У справедливості цього впевнені всі, хто його знав: колеги-історики і, звичайно, студенти «Могилянки», у яких пан Мейс викладав, читачі газети «День», у якій він багато років вів колонку (він також був редактором англомовних версій газети і журналу «Політична думка»).

П’ятничне голосування за перше читання закону про вибори народних депутатів (262 голоси «за», «проти» — лише 7; частина мажоритарників-більшовиків, «Наша Україна» і БЮТі висловили протест, витягнувши картки) — це лише прелюдія. До великої і трагічної вистави під назвою «вибори по-українськи». Дехто вважає рішення депутатів перемогою сил, які прагнуть прозорості політичних процесів, і виборів зокрема. Інші радіють, що усунуто перший небезпечний камінчик з-під колеса політичної реформи ім. Кучми. Треті полізли рукою у слоїк із доларами і, озираючись, перераховують — чи вистачить їх, щоб потрапити до Верховної Ради за умови зниження виборчого «порога» до 3 відсотків.

Бути ні від кого не залежним — не тільки благо, а й мука. Про це ніколи не скажуть уголос, але точно думають тисячi громадян не визнаної світом і сусідами Придністровської Молдавської Республіки. У більшості громадян ПМР у «карманах широких штанин» червоні серпасто-молоткасті книжечки ще однієї фантомної країни — СРСР. У президента республіки Ігоря Смирнова є дипломатичний паспорт Російської Федерації, у лідера Спілки українців Придністров'я, депутата Верховної Ради ПМР Володимира Боднара — звісно, український...
Пан Боднар, як і сотні тисяч його земляків із Наддністрянщини, має не тільки два громадянства, а й два патріотизми — придністровський та український. Адже до 1940 року нинішня «нічийна» територія входила до складу Української РСР і називалася Молдавською АРСР. Після приєднання у 1940 році Молдови до Радянського Союзу українців Наддністрянщини зробили молдаванами. І практично до самого розвалу СРСР вони не мали жодних можливостей для національно-культурного розвитку. Аж поки у 1990 році зорієнтований на Москву «червоний директорат» не вирішив від'єднатися від «молдавських націоналістів» і проголосив створення ПМР. Що, як не дивно, і дало імпульс для відродження тут українства.