По десятому хоровому фестивалю «Золотоверхий Київ» поставлено крапку. Десять їх минуло; а в круговерті сьогодення це майже марафон. Принаймні десять грандіозних акцій і до того ж п'ятнадцять років життя камерного хору «Київ» - це вже той термін, що дозволяє робити висновки та прогнози.
Для когось свято — гучні салюти й феєрверки, для когось — тиша самозаглиблень і раптових прозрінь. Комусь насолодою буде танок на чужих кістках, комусь — духовне збагачення через відкриття нового: нових імен, нових творів...
П'ятнадцятий фестиваль Київської організації Національної спілки композиторів України «Музичні прем'єри сезону», безперечно, вдалий. Потужний. Різнобарвний. Концептуальний. І така потужність навіть закоренілому скептикові не видасться громіздкою, а різноманітність — строкатою. А концепція — вона якраз і витікає з двох попередніх складових. З потужності й різноманітності; зі сполучення уже відомого, апробованого і по-новому осмисленого з новоствореним, свіжим, прочитаним буквально a prima vista...
Всеукраїнський хоровий фестиваль «Співучий собор» цього року проходить уже втретє. Перші дві спроби відбулися у Святогорську (колишньому Слов'яногорську) — винятково, фантастично гарному куточку України, який зветься ще донецькою Швейцарією. Хто був там хоч раз, ніколи не забуде грандіозних крейдяних гір і крейдяних же печер тамтешнього Святогорського монастиря, де білі і стіни, і склепіння — от білі й темні водночас... І величних, шістсотлітніх, кажуть, дубів, які ми, четверо дорослих людей, марно намагалися охопити хоча б на половину. І реліктових сосон — лісу, що росте, уявити тільки, на дні колишнього моря.
На відкритті восьмого хор-фесту «Золотоверхий Київ» Надзвичайний та Повноважний посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе повідомив, що 2005 рік стане Роком Грузії в Україні, про це домовилися український та грузинський президенти під час візиту Михайла Саакашвілі до Києва. За словами посла, президент Грузії Михайло Саакашвілі сказав: «За рік Грузії в Україні ми відплатимо десятиріччям України в Грузії».
Останнім часом баян (читай інакше — кнопковий акордеон) здобувся на прицільну увагу. То «Бульвар» друкує розгромне інтерв'ю про справи музичні — чесні й не дуже — з Володимиром Безфамільновим, яскравим представником української баянної школи; то Володимир Рунчак вшановує пам'ять Олександра Ємця суперавангардовим концертом зі своїх баянних творів у виконанні Павла Фенюка. То «Афіша» дає блискучий анонс на польське акордеонне тріо «Motion», що вихлюпує на голови шанувальників гримучий коктейль з авангарду та джазу; а між польськими акордеонами є-таки баяни...
Скінчився Перший міжнародний конкурс альтистів ім. Зенона Дашака, що проходив у Києві. Фестивалі такого роду ми бачимо і чуємо нечасто — адже за альтом закріпилася репутація інструмента в основному оркестрового. «Альтушка» — так напівпестливо-напівпоблажливо кажуть диригенти. Трохи більший за звичайну скрипку, він і фізичної сили потребує більшої, і розтяжки пальців. «Будеш погано грати на скрипці — в альтисти підеш!» — жартують викладачі. Хоча насправді все виглядає інакше; і треба досить довго вправлятися на скрипці, щоби мати змогу перейти на альт...
Якраз 1 січня 1919 року Симон Петлюра апробував один зі шляхів презентації молодої України у світі. Зустрівшись з Олександером Кошицем та Кирилом Стеценком, він запропонував створити хорову капелу (вона стала називатися Першою Республіканською), швидко розучити добірну програму і негайно виїхати у світове гастрольне турне. Додав до наказу, жартуючи: «Не зробите — розстріляю!» — такі були тоді жарти...
Олена Сергіївна Зінькевич, окраса українського музикознавства і професор музичної академії, одна з моїх учителів, чиї лекцій з історії музики не перестану вдячно згадувати, видала книжку «Концерт и парк на Крутояре» («Дух і Літера», Київ, 2003). Книжка, точніше, збірка есеїв про музичний Київ столітньої давності, варта окремої розлогої рецензії; мене ж при вчитуванні зупинили кілька рядків, які Олена Сергіївна відкопала з «Кієвляніна» 1868 року. «Опера, может быть, непосредственнее указывает на успех общества, нежели даже великие мероприятия нашего мудрого правительства...».
Національним філармонічним оркестром та його керівником, заслуженим діячем мистецтв України Миколою Дядюрою, розпочато цикл концертів «Симфонія ХХ сторіччя». Millennium, а з ним усякі ностальгійні погляди «навздогін століттю» минулися, а пора тверезого осмислення ще не прийшла. Цілком логічно, що у новому філармонічному абонементі маємо не енциклопедію — бо що можна встигнути сказати за шість, хоча б і «повнометражних», концертів, — а досить побіжний погляд на великий музичний жанр, що колись був «суголоссям», «демократичною месою», нині ж переважно перебуває у вимірі post factum.
Брати Георгій та Платон Майбороди, здається, все життя прожили разом. Один за одним навчалися в класі українського класика Льва Миколайовича Ревуцького, автора безсмертної Другої симфонії та хорової поеми «Хустина». Разом воювали, разом потрапляли у полон, видиралися з концтабору. Майже одночасно викладали в консерваторії, з невеличким відривом отримували визнання і урядові нагороди.
