Перша асоціація після знайомства з творчістю Любові Голоти — в ній є щось дуже «тютюнниківське». Певна річ, не буквально, радше — енергетично. А ще — за своєю вимогливістю до слова: здається, в Голоти немає випадкових слів; кожне має свій аромат, своє світло (чи тінь), свою тональність. І підтвердження цієї «невипадковості» — знову-таки «тютюнниківське»: вона знає свої твори напам’ять (принаймні оповідання й новели).

Чому люди радіють сонцю? Що треба робити, коли болять зуби? Чи можна переплутати олію з пивом? Що таке Задунайська Січ? Де в німецького солдата кріпиться багнет? Як можна впізнати агента? Про що перед розстрілом українські патріоти пишуть на клаптях газет? На яких грамотах замість Сталіна й Леніна були портрети Петлюри й Коновальця?

Україна давно потребувала цієї книжки. А надто – тепер. Бо коли ж, як не після Революції гідності, слушніший час «позбирати» всіх митців, народжених в Україні, однак розкиданих долею по світах, в один великий «книжковий реєстр»?

Читаючи збірку вибраної прози Василя Рубана «На протилежному боці від добра», яка побачила світ у видавництві «Ярославів Вал» (серія «БУкЛіт» (Бібліотека української літератури), я раптом спіймав себе на думці, що ця книжка буде актуальна доти, доки існуватиме держава на ймення Україна.

Якщо книжка має назву «Час убивць»,­ то вона може починатися словами «перерізане горло епохи» — і це логічно. Питання в іншому — чому саме «Час убивць»? Запитати б про це в самого Олега Солов’я — відомого поета донецької землі.

Не пригадую, хто саме з великих сказав, що погані люди просто помирають, а хороші — переходять у пам’ять. Коцюбинський однозначно перейшов у пам’ять. Але як цю пам’ять систематизувати, зробити світлою і донести до нащадків? Як зняти непристойно товстий шар ідеологічного гриму з витонченого українського імпресіоніста, якого нам свого часу перевдягли у соціалістичні шати і нарекли заледве не «учнем Леніна» і «підмайстром Горького», а, по суті, зробили його іконою українського лiтературного соцреалiзму? На всі оці «як» на свій страх, ризик і майстерність взявся відповісти Михайло Слабошпицький у романі «Що записано в книгу життя» (видавництво «Ярославів Вал»).

За якийсь рік Україна святкуватиме 200–ліття Тараса Шевченка. Нещодавно завдяки опіці шевченкознавця Сергія Гальченка та Інституту літератури НАН України світ побачили перші два томи «Шевченківської енциклопедії». Крім цього видання, відверто кажучи, на мапі видавничої шевченкіани новодруків подибуємо не густо.

Цю рецензію можна було би почати зі слова «хто». Хто такі дев’ятдесятники? Крізь які розчарування, травми і країни пройшло це покоління за два останні десятиліття? У них вкрали перемогу — чужі вкрали, свої продали... Вони розвалили совок, мітингували, голодували, бо не хотіли, щоб їхні діти жили в ньому. Нині в декого вже й онуки живуть у його гіршому варіанті. Як вижити творчим людям, жити правильно й щасливо там, де хочеться? Як залишитися українцем на еміграції? Як залишитися собою по еміграції внутрішній?

Нове видавництво, орієнтоване на дітей та підлітків, народилося нещодавно, його директор і головний редактор — невтомна Леся Воронина. У її професійній діяльності це логічний крок, адже пані Леся — знаний експерт iз питань дитячої та підліткової книжки (сама письменниця свого часу очолювала знаменитий «Соняшник»).

«Важко уявити акти геноциду 1930–х років без Сталіна — так само, як неможливо уявити Голокост без Гітлера (...) Не можна ігнорувати паралелі між Сталіном і Гітлером, нацизмом і сталінізмом — їх просто надто багато. Обидва були диктаторами. Обидва вбили величезну кількість людей (...) в ім’я трансформованого бачення утопії. Обидва — врешті — були народовбивцями».Ця розлога, але необхідна цитата — з нової книги американського історика Нормана Наймарка «Геноциди Сталіна», презентація якої відбулася в бібліотеці Києво–Могилянської академії.