Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія — це вже наступний етап. А попервах — просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті — страхом перед новиною.

На роздоріжжі лежить Яйце. Гладке, біле, метрів зо три завдовжки і вище за людський зріст упоперек. Ліси підступають до Яйця з трьох боків, четвертий бік визначає початок або кінець районного містечка Іванкова з мовчазними спорудами автовокзалу та санепідемстанції обабіч Траси.

Мужні намагання незалежної Української держави відзначити 100-річчя Івана Багряного демонструють, хто в неньці Україні «живєє всєх живих». «Живєє всєх», як виявляється — син муляра зі слобожанського села Куземина Іван Павлович Лозов'ягін, що взяв собі псевдо Багряний. Через 43 роки після смерті він викликає бурю в серцях не тільки ідейних недругів, а й деяких власних нащадків. І, як і тоді, його люблять та намагаються зрозуміти люди, які відчувають себе його духовними родичами.
На щастя, сам Президент підписав-таки 15 вересня 2006 року Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного». Бо «під скляною банею» прийняття відповідного документа було блискуче зірвано. Там ще надто багато активних товаришів, що для них Вільна Людина Іван Багряний до цього часу — «просто агалтєлий бандеровєц».
Зізнаємося одразу — автор давно записався у довгу чергу, аби стати одним iз них.

Я побачив його в Переяслав-Хмельницькому музеї народної архітектури та побуту в травні 1989 року...в небі. Себто, у повітрі.
Невеличкий студійний кран возносив приземкуватого вусаня над буйним яблуневим цвітом. А вусань завзято крутив корбу коліщатої ліри і під мелодію, що нагадувала рипіння цілої чумацької валки, співав-кричав і Лівому берегу Дніпра, і Правому — «Та й нема в світі правди, //правди не зіськати!//Скільки в світі тії правди, //що Отець-да-Мати!..»
Отакою лірницькою кометою на зйомках фільму вперше пролетів у автора перед очима Михайло Хай.

Одного разу хтось встане вранці, підійде до вікна і скаже собі, товаришеві чи дружині (тільки поодинокі дружини кажуть чоловікам таке, бо жінкам, така вже в них природа, важче відмовитися від усталеного побуту.) «Дивися, по них можна перевіряти годинник... Вісім сорок п'ять — пік їхньої міграції... Неначе гірський потік». — «Хто?» — «Представники міністерств та відьомств. Початок робочого дня». — «То й що з того». — «Кожної осені їх все більшає, хто б що не казав». — «То що з того». — «А ввечері буде відлив, і не варто буде виходити на вулицю. Зметуть». — «То й що тобі з того? Буде неврожайний рік, то приєднаєшся залюбки до них»...

Усе почалося з дубових листочків. Ось вони, збереглися у ліпному колі на стелі. У кожного з нас був власний візерунок на шпалерах у спальні чи у вітальні батьківського дому. Мешканець цієї квартири 1920-х років вважав згодом, у старості, що цей візерунок стає чимось на зразок пожиттєвого коду уяви в особистості. Таким «шифром» стали для Стася Лема, сина Самуїла Лема та Сабіни Волльнер з другого поверху Браєрівської, 4, що у Львові, альфрейні дубові листочки на стелі. Одним чином вони уявлялися йому під час хвороби, іншим — перед відходом до здорового дитячого сну, та кожного разу — новими. Він особисто називав це «грунтівкою душі... тим першим пластом досвіду, що прилучає нас до світу і не змінюється з часом на жоден інший... наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю» (тут і далі цит. по — «Високий Замок». — Л.: «Піраміда», 2002, переклад Лариси Андрієвської).

У кишені лишилася остання двадцятка. Решту повисмикував по ринках та гастрономах (слово «маркети» мені нічого не каже - спізнився поколінням). А від портмоне свідомо відмовився. Через тісняву в громадському транспорті та її наслідки. Може, хоча б щось збережеться...
...хоча б оця двадцятка. Гарного екологічного кольору, з ювіляром Іваном Франком на одному боці та Львівською оперою на іншому.

Натягши подвійну казенну білизну та підв'язавши під черевом синю, майже матроську, робу, а зверху — ще й другу, захисного кольору, цупку, неначе азбестову...
... втиснувши в тім'ячко помаранчеву каску та озброївшись акумуляторним ліхтарем та «пелюсткою»...
... я, нарешті, побачив, на чому стоїть центральна Україна.
На глибині 280 метрів на схід від Кіровограда Україна стоїть на шарі сіро-зеленої, щільної та крихкої, схожої зовні на халву, уранової руди. З 1967 року Інгульська та Смолинська шахти занурюються в усе глибші пласти Мічурінського та Центрального уранових родовищах Кіровоградщини.
Уранова шахта «Інгульська» нічим не нагадує вугільні шахти Донбасу. Порівняння дилетантсько-поверхове, суто естетичне. Чистенько, тільки подекуди водичка дзюрчить. Спеціальна установка очищає шахтну воду до «питного» стану, перед її скиданням у річку Інгул. «Уранщики» спокійненько добувають руду за допомогою піропатронів — направлені вибухи не шкодять міцним шарам породи.
Один начальник ділянки, кажуть, мав такий хист. Брав у кожну руку шматок породи, підкидав-зважував і визначав: «Оце — багата руда, а це — бідна»...
Скільки ж треба попоратися з цією «халвою» на гірничозбагачувальному комбінаті, аби переробити сотні її тонн на грами отого самого, чим можна освітити цілі міста або знищити цілі країни. Про щось таке стосовно поетичного слова писав Володимир Маяковський — «... единого слова ради — //тысячи тонн словесной руды»...
До останнього часу низькозбагачену руду гнали до Росії в обмін на вже споряджені ТВЕЛи для атомних електростанцій. Не знаю, як буде тепер. Але чує душа — мало що зміниться.
Медики та геофізики давно помітили глибинний зв'язок покладів важких металів із національним темпераментом та здоров'ям народу, що живе на «денній» поверхні над цими покладами. Завзятість іспанців, зокрема, пов'язують із потужними шарами з'єднань ртуті та свинцю на Піренейському півострові. Отаке геологічне мічурінство виходить. Виведення нових порід людей залежно від підгрунтя.
Цікаво, чи робив хтось порівняльну статистику щільності мистецьких талантів на одиницю населеної земної площі залежно від покладів уранових руд... Бо Кіровоград з околицею, коли придивитися до історії краю, видав свого часу «на-гора» стільки корифеїв, що мимоволі замислишся. Якщо відповідні дослідні установи ще не брали цієї теми в розробку — дарую їм ідею без будь-яких претензій, заходячи до підйомної шахтної кліті.
«Глюк ауф!» — «Щасливо нагору!»

Комп'ютерець мій непевний (назвав його за блюзнірство «Олельком» на честь блазня короля Данила Галицького) іноді робить за мене зовсім не друкарські помилки. Надрукував тільки-но «ПОМСТрадянський» без усілякого втручання автора...
Це він, «Олелько», ось про що. Можливо, справа у системній кризі, стагнації галицької еліти. Починаючи від Січових Стрільців, вона завжди вчасно нагадувала Києву, якої країни він є столицею. Але на пасіонаріїв знайшлися КамАЗи, більшість елітної решти було вчасно й недорого підгодовано.

Респектабельна вулиця Пушкінська у Києві. Вона так звикла до змін та історичних «перверзій». На розі бульвару Шевченка, у готелі «Палас», у резиденції турецького посла зрікся влади гетьман Павло Скоропадський. Там, де «Червоний Хрест», була німецька поліція за кайзера Вільгельма. Там, де розміщувалась поліклініка «Четвертого управління», ведуть прийом геніальні китайські акупунктурники... Де було найкраще до 1917 року українське видавництво Кульженка, тепер посольство братнього Туркменістану... «Гей, газу!»