«В усьому світі, ще з часів стародавнього Китаю i до сьогодні, піротехніка вважається мистецтвом, — емоційно розповідає мені президент Асоціації піротехнiків України Сергій Вишневецький. — Тоді як в Україні рідні правоохоронці ставлять нашу справу ледь не на третє місце після торгівлі зброєю i проституції. Але ж залпи салютів i постріли петард — не одне й теж саме, що залпи артилерії чи автоматні черги!»
У цьому питанні кожен може й погодитися, й заперечити. Головне полягає в іншому — сучасного українця, особливо з великого міста, вже важко здивувати яскравим салютом чи петардою під ногами. Бо сприйняття людським морем яскравої краси «драконових хвостів» чи «пелюсток хризантем», що шиплять і сипляться на землю, та небезпечнi iгри школяра, який лякає петардою вчительку або ветерана, як кажуть в Одесі, — двi великi різниці. Бо піротехніка вже міцно ввійшла в наше життя, стала обов'язковим атрибутом масових гулянь навіть у райцентрах. Та й окремі громадяни, якщо в кишені завалялася «зайва копійка», цілком здатні влаштувати непоганий феєрверк за 200-400 гривень на день народження когось із близьких, а подвоївши-потроївши цю суму — справжнє свято на корпоративній вечірці. Що вже казати про переддень новорічних свят, коли люди розгрібають з прилавків петарди, хлопавки, салюти, ракети i феєрверки ледь не мішками. Щоб було із чим на двір після дванадцятої вийти. Здавалося б, у торгівців піротехнікою за таких умов саме життя має бути схожим на свято. Наскільки це так, спробувала з'ясувати «УМ».

Сто кілометрів на тиждень доводиться долати велосипедом листоноші Любові Сергійчук із села Цепцевичі, що в Сарненському районі на Рівненщині, аби рознести спраглим на новини землякам свіжі газети та журнали. Звична шкіряна поштарська сумка вже давно стала замалою, тож на кермі — стандартна «базарна» торба, вщент навантажена періодикою: в 440 дворах Цепцевичів лише «України молодої» нині передплачують 149 примірників.