Судовими справами з приводу фінансових махінацій та ухилення від сплати податків нікого не здивуєш. Проте справа, про яку йтиметься тут, є унікальною. Феноменальнiсть полягає у тому, що особи, які бажали досягти своєї мети, а це ухилення від сплати податків, відтак, і обкрадання сумлінних платників, не просто не сплачували таких податків, а ще й заручилися на такі дії рішеннями різних судів. Така судова підтримка могла виникнути з декількох причин. Аби докладно розібратись у вітчизняному податковому законодавстві, треба мати багато здібностей та не одну вищу освіту. Але якщо це все ж таки вдалося, то можна віднайти такі лазівки, щоб і вовки були ситі (спритні підприємці отримували прибутки), і вівці майже цілі (усе робиться із дотриманням законів).

Податківці, виявляється, теж люблять горілку. Так, на Волині податківці зробили оперативну закупiвлю горілки майже на сім тисяч гривень в одному з магазинів Луцька. Це було зроблено для того, аби визначити достовірність марок акцизного збору, якість горілки, метод продажу. Закуплені пляшки слідчі віддали на експертизу. Згідно з довідкою, яку надали експерти податківцям, зазначалося, що рідина являє собою водно-спиртову суміш, виготовлену з недоброякісної сировини, що становить загрозу життю та здоров’ю людей.

Якось громадянин Львова вирішив відкрити власний обмінний пункт валюти. Нічого дивного, якби не одне «але»: готівкову валюту львів'янин видавав в обмін на неіснуючі товари та послуги, що мовою податківців називається незаконною конвертацією. Як пояснив «УМ» начальник слідчого відділу ПМ ДПА у Львівській області Василь Кундик, справа почалася 2002 року, коли молодик створив злочинну організацію в кількості десяти осіб, з допомогою яких відкрив мережу з дев'яти приватних підприємств. Мережа ПП призначалась для конвертації безготівкових грошей.

Не через відсутність інших подій, а через вперте бажання декого зробити сьогоднішній і без того вельми складний стан української журналістики ще складнішим, ми змушені вкотре повертатися до одних і тих самих тем. Зокрема, до окремих статей Цивільного кодексу України, про який на сторінках «УМ» писала вже неодноразово. Отже, Цивільний кодекс України і дві його найбільш «визначні статті» — 277-ма та 302-га... Нагадаємо, перша із цих статей передбачає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, а друга — що офіційні заяви посадових, службових осіб є достовірними.

Як хотілось би позбутися сарказму і повідомити цю новину з кількома знаками оклику: Генеральна прокуратура завершила слідство у справі Александрова. Генеральна прокуратура готова висунути обвинувачення п'ятьом особам, які виявилися причетними (згідно з висновками ГП) до вбивства директора телерадіокомпанії ТОР Ігоря Александрова. Таким є текст офіційного повідомлення від ГП, що надійшло на адресу «України молодої».

Зовсім нещодавно «Україна молода» писала про нараду керівників державних ЗМІ, проведену в Житомирі й «освячену» присутністю на ній Прем'єра Віктора Януковича. Попри весь антураж (словесний — передусім), який мав довести незаангажованість цієї зустрічі й готовність її учасників вільно та невимушено обмінюватись думками, було очевидно, що представники місцевих державних ЗМІ й очі бояться підвести на чиновників від виконавчої влади, котрі є для них уособленням і шматка хліба, густо змазаного маслом, і гнівної руки, що у неслухів цей хліб запросто відбере. Тому у цієї категорії українських мас-медіа, на превеликий жаль, є здебільшого одна-єдина думка про все, що відбувається в області (варіант: районі), де судилося бути започаткованим тому чи іншому виданню. Причому ця думка навіть не є думкою власне журналістського колективу, вона зазвичай належить котромусь з представників влади — «губернатору» абощо, словом, тому, хто є «хазяїном» регіону, а відтак — і його преси.

З часу трагедії у Чорнобилі минуло вже вісімнадцять років. Вiдтодi наша держава, здавалося б, мала робити все для того, аби забезпечити постраждалим людям принаймні нормальне та спокійне життя. Це, до речі, передбачає 16 стаття Конституції: в Основному законі сказано, що «подолання наслідків чорнобильської катастрофи» (а до цього пункту слід віднести не лише опіку над природою, а й над постраждалими людьми) є обов'язком держави. Проте Конституція для наших чиновників — не завжди указ. Тому людям, котрі постраждали від аварії, от уже вісімнадцять років доводиться чути відлуння не лише пам'яті про Чорнобиль, а й чиновницької халатності.

Нещодавно «УМ» писала про той фінансовий меч, що навис над газетою Верховної Ради «Голос України». Видання, нагадаємо, опинилося перед загрозою значних втрат після того, як 10 грудня 2003 року суддя Дарницького місцевого суду Києва Тетяна Щасна постановила стягнути з редакції та її журналіста Сергія Лавренюка більш ніж півмільйона гривень. Ці кошти мали піти на користь позивача — ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест», невдоволеного серією матеріалів у «Голосі України» про обставини приватизації ВАТ «ЛиНОС» та борги останнього. Від «непідйомних» грошових виплат журналістів «урятувало» рішення Апеляційного суду. Колегія суддів останнього задовольнила апеляційну скаргу «голосів» і направила справу на новий розгляд.

Чим далі, тим більш чудернацькі справи творяться у нашій державі. От, приміром, віднедавна запроваджена така новація: судді мають складати присягу перед главами облдержадміністрацій. Непосвячені зі сказаного вихоплять, мабуть, передусім слова «присяга» та «судді» й навряд чи відразу вибухнуть гнівом, реагуючи на цю ситуацію. (Бо, на перший погляд, що у тому «неправильного»?).Тож пояснення не завадять. Так, слід визнати, що людство здавна, ще з часів короля Артура абощо, бавиться у складання присяги (хоч і заповідано було на горі Єлеонській не клястися зовсім). Утім зачитані вголос високі слова (та ще й в урочистій обстановці) залишають, напевне, слід не тільки у повітрі, зволоженому шампанським та просякнутому ароматом подарункових букетів.

Гортати старі газетні підшивки — заняття, що викликає протилежні почуття. Спогади про надії, які справдилися, і про надії, котрі надіями так і лишилися, заповнюють оце гортання по самі вінця. Рік тому «УМ» писала про вердикт Апеляційного суду у «справі 9 березня». Рішенням апеляційної інстанції попередній вирок було дещо пом'якшено, проте не настільки, аби тоді, у травні 2003-го, можна було очікувати на швидке звільнення політв'язнів. Нині ж усі вони отримали можливість повернутися до своїх родин. Це те, що вже відбулося. Однак інший момент, пов'язаний із тим, наскільки швидко, безболісно та гармонійно пройде їхня адаптація до світу, не огорнутого звідусіль стінами і гратами, лишається відкритим питанням.