Любов Шуліка: Коли Бог допомагає, талісмани зайві

Цього року жіноча збірна України з велотреку успішно виступила на чемпіонаті Європи, який проходив у німецькому Котбусі. В активі наших спортсменок — дві золоті нагороди, одна срібна та одна бронзова. Обидва «золота» здобула луганчанка Любов Шуліка. Про успіхи команди та про свою спортивну кар’єру молода велосипедистка розповіла кореспондентові «УМ» на святкуванні 72 річчя спортивного товариства «Спартак».

«Триколісного велосипеда в дитинстві в мене не було»

— Любо, як ви робили перші кроки в цьому не зовсім жіночому виді спорту?

— Сісти на велосипед мені допомогла перший тренер — Надія Анатоліївна Бакланова. Як це сталося? Дуже просто. Я випадково дізналася, що вона займається велоспортом, підійшла до неї і сказала, що хочу попробувати. Спочатку півроку каталася сама, а вже потім із тренером.

— Але перший ваш велосипед, мабуть, був триколісним?

— Ні. На такому мені ніколи не доводилося їздити. Я відразу сіла на двоколісний. Навіть не знаю, як так склалося. Можливо, мені просто судилося займатися велоспортом.

— Обійшлося без травм?

— Так, на щастя, неприємних падінь на асфальт не було. Так і поїхало. Першими значними змаганнями був чемпіонат України. Можна сказати, що тоді я виступила добре, адже у 12 річному віці виконала норматив на майстра спорту. А за рік уже стала майстром спорту міжнародного класу. За ці досягнення я дуже вдячна своєму другому тренеру, який вивів мене на такі висоти, — Сергію Базіну.

— Можете пригадати свої найяскравіші враження від змагань?

— Це, мабуть, чемпіонат світу, який проходив в Австрії. Там мені вдалося здобути «золото». До нього я йшла дуже довго — цілих два роки, багато часу присвятила тренуванням. Тоді я встановила світовий рекорд, але мені його не присвоїли.

— Чому так сталося?

— Через вік — мені тоді було лише 15 років.

— Окрім тренувань, ви їздите на велосипеді? Чи після багатогодинних занять на нього вже дивитися не можете?

— Чому ж, можу. Це мій основний транспорт, на якому я їду на тренування, а потім і додому. Велосипед мені ніколи не набридає.

— Як, на ваш погляд, розвивається велотрек в Україні? Чи забезпечені велосипедисти всім необхідним?

— Проблем з обладнанням для занять не виникає. І для проведення повноцінних зборів виділяються достатні кошти. Адже потрібно, щоб ми підійшли до Олімпійських ігор в оптимальній фізичній формі, здобули ліцензії та медалі. Нещодавно виникла потреба в новому мікроавтобусі, і транспортом нас пообіцяли забезпечити вже найближчим часом.

«У Німеччині в мене просять автографи, а в Україні — ні»

— Ви неодноразово брали участь у змаганнях за кордоном. Є звичка привозити щось на згадку?

— Я колекціоную невеликі керамічні вироби, наприклад, тарілочки, статуетки. Привозила їх з Австрії, Бельгії…

— Яка країна вас вразила найбільше?

— Напевне, Греція, де в 2006 році в Афінах відбувався чемпіонат Європи. Тоді я завоювала три золоті медалі, тож ця країна для мене дуже успішна. Але найчастіше немає часу подивитися країну — гуляти ніколи, адже треба економити сили й налаштовувати себе на гонку. Наприклад, у Німеччині я навіть по магазинах пройтися не встигла, тож не змогла щось купити на згадку.

— На змаганнях є можливість поспілкуватися з іншими спортсменками?

— Так, звісно. Англійську мову знають майже всі. Хоча в спорті ми всі суперники, але в житті нам ніщо не заважає просто поговорити. І зовсім не про тренування. Більше спілкуємося про життя, розказуємо, де були, як відпочивали, що робили...

— До вас не підходили з пропозиціями виступати під прапором іншої країни?

— Колись з України переманювали велосипедистів до Росії, але таке трапляється дуже рідко. Не пригадую, щоб мені пропонували міняти громадянство... Одного разу була можливість поїхати до Швейцарії, де є центр велосипедного спорту і збираються спортсмени зі всього світу. Але ми з тренером вирішили, що будемо готуватися до змагань в Україні.

— В Україні велоспорт не дуже популярний. А який інтерес він викликає за кордоном?

— У Німеччині, ясна річ, на велосипедах їздить дуже багато людей. Щодо вболівальників, то я була дуже здивована, коли після перемоги на чемпіонаті Європи всі аплодували мені стоячи. Приємно коли зовсім чужі люди так реагують на твої успіхи. Навіть підходили й брали автографи. А в нас, на жаль, такого поки що не буває.

Велосипедом єдиним

— Іншим видом спорту не пробували займатися? Якщо не професійно, то хоча б задля задоволення?

— Ні. Єдине, що мені подобається, окрім велосипеда, — це плавання.

— Що у велоспорті для вас найтяжче?

— Складності є в кожному виді спорту, але якщо ти багато працюєш, то долаєш усі труднощі.

— У вас є власні секрети професії? Як ви налаштовуєтеся на боротьбу?

— Кожна людина налаштовує себе по різному. Хтось стрибає, хтось лежить на ліжку й концентрується. Я зазвичай просто сиджу й думаю про те, як сильно хочу здобути перемогу. А в прикмети не вірю. Мені це просто не потрібно. Коли Бог допомагає, якісь талісмани зайві.

— Любо, у вас головні перемоги ще попереду, але чи замислювалися, що буде після велоспорту?

— Мрію про тренерську роботу. Коли мій перший тренер кудись їде, то просить його підстрахувати. І я з радістю займаюся з дівчатами. Гадаю, в мене непогано виходить. n

ДОСЬЕ «УМ»

Любов Шуліка

Професійна велосипедистка

Народилася 16 липня 1988 р.

в Луганську.

Майстер спорту міжнародного класу

Зріст — 164 см, вага — 67 кг.

Чемпіонка Європи 2007 р. Чемпіонка світу серед юніорів, п’ятиразова чемпіонка Європи серед юніорів. Дворазова рекордсменка світу на дистанціях 200 і 500 м.

Студентка другого курсу Луганського вищого училища фізичної культури.