Я вже років зо три не дивлюся телевізор. Як на мене, цей інформаційний простір давно не задовольняє потреби глядачів. Інтернет за швидкістю викладу та оновлення обійшов навіть радіо. Ти просто натискаєш кнопку браузера — і весь світ перед тобою. Обговорення всіляких тем і новин, яке раніше відбувалося на кухні, переміщувалося то в чати, то на форуми, але закріпилося у певному форматі в «Живому журналі».
Не так я багато прожила, щоб, зітхнувши, сказати: «А я ще пам’ятаю перший пост в СНД!». Не знаю я й перших юзерів, що тісною комуною 40—50 чоловік спілкувалися як у реальному житті, так і в онлайні. Тоді це була така собі маленька модель соціальної комуни, яка жила за своїми законами. За кілька років після появи вона настільки розрослася, що спілкування офлайн втратило сенс, а деякі юзери навіть перестали цікавитися реальним життям. Бо там, за юзерпикою, ти можеш сховати все, створивши будьякий образ. Хочеш — шахідку (!), що веде щоденник, очікуючи, коли її забере Аллах. Можеш уявити себе мудрим фокстер’єром Міккі, про якого написав дитячу книгу Саша Чорний. А можеш бути самим собою і лагодити свій затишок у мережі.
Ми давно вже не збиралися з друзями, але знаємо, що відбувається з кожним із нас, так само полемізуємо та дискутуємо, попиваючи чай/каву, але кожен біля свого комп’ютера. Так швидше, зручніше. Я відписалася (це означає, що живу), друзі прокоментували (значить, їм не все одно)...
Зараз для мене ЖЖ — це не тільки та, тепла спогадами, кухня, а дещо значно більше: і музичний магазин, і книжковий ярмарок, й інформаційний вихор та дружні обійми.
Це життя. Не можу сказати, що я залежна від блогів, скоріше, навпаки, я більше схильна читати записи друзів і лишати їм свої думки. Мій блог оновлюється рідко. Інколи навіть здається, що тут ніхто й ніколи вже не напише. Але проходить деякий час, і з’являється замітка.
Люблю цей неповторний світ із його легендами, історіями та традиціями. «Ще з тих часів, як один ЖЖкористувач написав пост невідомою мовою, який, на диво, зрозуміли всі: кожен, хто зайде до журналу, починає читати пост за постом і не може зупинитися. Журнал нескінечнний...»
На десятому Київському безпековому форумі, організованому фондом Арсенія Яценюка «Відкрий Україну», молодь поставила запитання різного характеру українському публіцисту, письменнику й журналісту Віталію Портникову. >>
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Відеоролики, які презентують в інформаційному просторі Сновську громаду Чернігівської області, досить видовищні й змістовні, тому можуть сміливо претендувати на статус професійних. >>
Згідно офіційної статистики ООН, щонайменше, 12,1 тисячі цивільних українців загинули від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ще понад 26,8 тисяч отримали поранення, втім реальні цифри можуть бути набагато більшими. >>
«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду...» — цей вірш знайомий кожному українцю змалечку, більшість вважає його народним, інші приписують його авторство Олені Пчілці — матері нашої славної Лесі Українки, а насправді його написав царський генерал Володимир Александров. >>
В справі про напад на військового у Дніпрі охоронець Миколи Тищенка визнав свою провину та погодився свідчити проти народного депутата. Тому суд звільнив Костянтина Цуберу від відбування покарання. >>
