«Книжка починається... із замовляння»

Наприкінці літа група українських фахівців у сфері видання та розповсюдження книг побувала в Сполучених Штатах за програмою розвитку громадських зв’язків, що фінансується американським урядом, і познайомилася з роботою заокеанських колег. — Американські книгарні здивували нас тим, що майже немає перекладів з інших мов на англійську — більшість видавців вважають, що це дорого, тому обходяться своїми авторами. Ділиться враженнями Володимир Брискін, директор вінницького видавництва «Теза», яке працює у сегменті дитячої літератури.

«Там книжка не має преференцій в оподаткуванні чи будь–яких інших економічних стимулів»

— Володимире Володимировичу, які ваші висновки при зіставленні української та американської видавничої справи?

— Знаєте, загалом дуже важко порівняти, і не лише тому, що різні масштаби, а й тому, що однозначної цифри про кількість тих, хто професійно працює на ринку, ми не отримали. От нам показали довідник, де зафіксовано 15 тисяч видавців, але так і залишилось невідомим, хто з них має книговидання за основний вид діяльності, а хто видає книжки зрідка — від нагоди до нагоди. Річ у тім, що в США видавнича діяльність не потребує окремої реєстрації, окремих ліцензій — якщо зареєстровано будь–яке підприємство, то воно вже має право видавати книжки. В цілому ж у країні домінують шість потужних книжкових концернів із величезними обсягами (з них один з американським капіталом), решта ринку займають малі і середні видавництва. Правда, вони вважаються такими за американськими мірками, а не за нашими. Там малим вважається підприємство, що нараховує до 500 працюючих і має річний обіг до 50 мільйонів доларів. І ще така особливість: в Америці немає державних видавництв і державного фінансування будь–яких видавничих проектів — держава має тільки програми заохочення до читання, які реалізуються через бібліотеки.

— Яким є оподаткування видавничої сфери?

— Книжка не має ні преференцій в оподаткуванні, ні будь–яких інших економічних стимулів. Підприємству байдуже, що продавати — книжку, металеві вироби чи будь–що інше. В Америці видавці сплачують три податки. Головні з них — це федеральний, що становить 4,5 відсотка від прибутку і сплачується після продажу, та місцевий податок із прибутку. В штаті Іллінойс, наприклад, він складає 9 відсотків. З установочної інформації нам було відомо про існування ще одного федерального податку. Але ми не знайшли жодної людини, яка б його сплачувала чи бодай пояснила, що це за податок... До речі, якщо нема прибутку, то податок не стягується. Цим видавців рятують від банкрутства, бо хоч видавничий бізнес і розвинутий, але це не найефективніше вкладання коштів. За статистикою, зі ста виданих книжок у середньому шістдесят однозначно збиткові, тридцять виходять на самоокупність, і лише десять є настільки успішними, що покривають усі затрати і дозволяють заробити.

— Чим відрізняється звичний ланцюжок «автор—видавець—книгорозповсюджувач—покупець» у нас і в них?

— Шлях від рукопису до читача має зовсім інший вигляд. По–перше, між автором та видавцем стоїть ще одна ланка — літературна агенція. Звісно, автор може і напряму контактувати з видавництвом, але тільки тоді, коли він уже добре знаний. Та якщо твір уже написаний і треба знайти видавця, то виникає така кількість пропозицій, що видавцям важко все перечитати, крім того, багато з них повторювали б одну й ту ж роботу. Тому виокремився інститут професійних оцінювачів рукописів — літературних агентів, котрі, як правило, спеціалізуються або на тематиці книг, або на тому, з якими видавцями працюють. Автор виходить на літагента, надсилає йому текст і пояснення, що це буде за книжка і чому вона варта уваги. Далі вже агент поширює інформацію по багатьох видавництвах і знаходить зацікавлених. Відтак уже агенти ведуть переговори, опікуються юридичним боком питання — укладанням договорів тощо. Зазвичай вони отримують близько 15 відсотків від суми авторської винагороди, якщо книжка художня.

Ще одна особливість, яка нам спершу видалась парадоксальною, — багато книг народжуються з ідей видавця, із замовлення. Створення книжки починається з її майбутнього продажу.

— Що це означає?

— Спершу досліджується ринок, визначається, що люди хочуть читати, а тоді під їхні бажання створюються книги.

— Третя ланка в нашому ланцюжку — книжкова торгівля...

— Американські книгарні здивували нас тим, що майже немає перекладів із інших мов на англійську — більшість видавців вважають, що це дорого, тому обходяться своїми авторами. Через те американці погано знають світову неангломовну літературу. Для порівняння скажу, що в європейському магазині де–небудь у Польщі чи в Німеччині в секторі дитячої літератури і фантастики можна побачити найкращі тексти з усього світу. А в Америці мені вдалося відшукати лише три книжки одного автора в перекладі з німецької, але жодної — з російської, польської, французької! Це дуже обмежує їхній ринок, але водночас зменшує ризики видавців. Так що шанси іноземців видатись за океаном неймовірно малі — хіба що ви вже маєте видання у Великій Британії, і американські видавці куплять права у британських, аби не перекладати по–новому.

«Наша держава штучно обмежує розповсюдження українського слова за кордоном»

— В Америці чимала українська діаспора, зокрема, велика українська громада мешкає в Чикаго. Наскільки доступна для наших співвітчизників українська книжка? Чи можна її там придбати?

— Майже недоступна. Якщо ми візьмемо російську книжку, то для неї існує ціла мережа книгарень у місцях компактного проживаня російськомовного населення, і там присутній весь асортимент, який є в Росії. Польські книжки теж є — в одній лише книгарні, яку мені довелось бачити, — близько чотирьох тисяч назв. А українських книгарень немає. Буває, що люди приватним чином привозять кілька книжок і віддають на продаж, але це не можна назвати книгарнею. Це тому, що в нас серйозні проблеми з вивезенням нашої книги за кордон. Вона вважається звичайним товаром, і через 90 днів після перетину кордону мають повернутись або гроші, або непродані примірники. Але ж звичайний термін реалізації книжки значно більший за 90 днів! Наприклад, у Росії такого ліміту нема. А наша держава штучно обмежує розповсюдження українського слова за кордоном серед тих людей, які хочуть читати по–українськи. Коли нас запросили в ефір тамтешнього українського радіо, нам активно телефонували люди і казали: ми хочемо українську книжку, ми її купимо, тільки давайте.

— Тобто є всі підстави ініціювати скасування даної норми закону?

— Так, і не тільки цієї. Є великі вади у Законі «Про державні закупівлі», зокрема, в тій позиції, згідно з якою комплектування бібліотек відбувається через процедуру тендерної закупівлі. Авторське право належить, як правило, одному видавцеві, і шукати на ринку, хто продасть тобі цю книжку на ліпших умовах, просто безглуздо. У Сполучених Штатах нічого подібного немає. Ми ознайомилися з тим, як поповнюються фонди публічної бібліотеки в Чикаго, котра нараховує 79 філій. Там спершу вивчають пропозицію на ринку, вибирають необхідні книги і централізовано купують безпосередньо у видавців. Зрідка їх купують у дистриб’ютора чи в книгарні, але — і я це підкреслюю! — за точно тією ж ціною. А ціна книжки друкується на обкладинці, і це унеможливлює різні корупційні схеми, «відкати» і тому подібне.